Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю – бо дівчині було тільки двадцять років – і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.

      – Ходімо, Рольфе, – каже вона, беручи мене за руку.

      Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.

      – Я не Рольф, – пояснюю я, – а Рудольф.

      – Ти не Рудольф.

      – Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.

      Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

      – Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.

      Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.

      – Не будь нудним, – каже вона. – Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?

      – Справді, чому? – здивовано відповідаю я. – Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?

      Вона киває головою.

      – Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?

      – Лікар теж? – питаю я.

      – Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.

      – А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.

      Ізабела сміється.

      – Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.

      – То яка ж вона тоді?

      Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.

      – Її тоді зовсім немає, – каже вона.

      Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.

      – Що ж тоді залишається, коли трави немає? – питаю я.

      – Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.

      – Що? Що її там немає?

      – Ні, як воно вмить стає на своє місце – трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш – інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.

      – Хто, Ізабело? – дуже обережно питаю я.

      – Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.

      Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.

      – Мене теж не стає, коли ти обертаєшся? – питаю її.

      – Тебе теж. Нічого не залишається.

      – Он як! – кажу я, трохи вражений. – А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.

      – Ти обертаєшся не в той бік.

      – А хіба від цього теж щось залежить?

      – Для тебе залежить, Рольфе.

СКАЧАТЬ