Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Іловайськ. Розповіді про справжніх людей - Євген Положій страница 19

СКАЧАТЬ колону.

      З усіх машин до головної підтягнулися сержанти і офіцери – вирішувати, що робити далі, куди їхати.

      Академік же висунув у вікно свою біляву голову і якимсь дивним голосом сказав:

      – Хлопці, ми Серьогу Кабана в лікарні забули.

      У майора Буряка, здається, у цей момент навіть вуса дибки встали.

      – Як забули?! – хоча сам чудово розуміє, як саме – просто в метушні у всіх із голів повилітало, що товариш наш у лікарні залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.

      – Проклацали ми Серьогу, мужики…

      – Твою мать!

      – Ей, а де беха наша поділася? Ніхто не бачив?

      – Та вона начебто праворуч за посадкою завернула біля розбитої колони, а ми ліворуч пішли. Рація, б…, не відповідає, шипить тільки!

      – Ну як так можна воювати?!

      Ну, якось воюємо. Тільки дійсно незрозуміло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпілотники дзижчать, не замовкаючи, а ми перед собою лише випалені поля бачимо і чорний пил. І людські останки. Коли вітер дме в наш бік, попіл залітає у відкриті вікна автомобілів, осідає на обличчі, руках, одязі. Відводимо очі від страшних картин: з чорних огарків стирчать білі, як цукор, людські кістки; об’їжджаємо згорілі машини, бетеери, бехи, все розвернуте, розбите, обпечене. Метал, який повинен захищати, став крематорієм.

      Колону тепер веде майор Буряк. Він мав рацію щодо своєї карти і власних здібностей – то туди заїхали, то туди – вже пізній вечір, а ми все крутимося на одному місці.

      Нарешті наважилися в село заїхати, Осикове, у мешканців дорогу запитати. Зустріли діда:

      – Тут ваші хлопці є, українські, – каже. – В погребах ховаються. – І дорогу, як на Тельманове правильно проїхати, показав. Сподіваємося, що правильно. Але треба ж, як завернув: «Ваші хлопці, українські», – ніби сам він із Кабо-Верде.

      Зібрали ми по погребах чоловік двадцять збройників. Тіні, а не люди: 51-ша бригада, 93-ша. Автобус до Академіка в кабіну хлопчину підсадив років двадцяти, хотів розпитати, що та як, але той лише та сказав, що його Льохою звати, і їх шестеро зі штурмової роти зі ста вісімдесяти живими залишилося. Їхав хлопчина і великими сірими очима дивився вперед. На вибухи не реагував, на стрілянину не реагував, лише на тишу (можливо, і була правда в словах старого прикордонника Карацупи, хто його знає) – тремтів весь, беззахисний, як немовля. Бог знає, що йому довелося пережити.

      І тут раптом із путівця ліворуч виїжджає наша беха, що загубилася, – жива-здорова, навіть український прапор на вітрі майорить. Виявилось, коли вони помилково завернули не в той бік, то хотіли зрізати кут через поле, але тільки розвернулися через посадку – стоять на перехресті два російських бетеери. Москалик висунувся з люка і запитує:

      – Ей, зьома! А чо ти з українським прапором мотаєшся?

      – Так ми ж по українській території їздимо! Був наказ замаскуватися, – не розгубилися наші.

      – А нам нічого СКАЧАТЬ