Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк страница 18
Название: Час жити і Час помирати
Автор: Еріх Марія Ремарк
Издательство: ДП с иностранными инвестициями ""Книжный Клуб ""Клуб Семейного Досуга""
Жанр: Книги о войне
isbn: 978-966-14-9125-9, 978-966-14-9580-6, 978-966-14-9584-4, 978-966-14-9583-7, 978-966-14-9582-0, 978-966-14-9581-3
isbn:
– Так точно, пане лейтенант!
Здавалося, Рае хотів додати ще щось. Але потім передумав, вийшов з-за столу й подав Греберові руку.
– Щасливої дороги, і постарайтесь якнайшвидше забратися звідси геть. Ви вже давно цього чекаєте. I заслужили.
Він одвернувся й підійшов до вікна. Воно було для нього надто низьке. Нахилившись, виглянув надвір.
Гребер повернувся кругом і пішов поза будинком до канцелярії. Проходячи під вікном, побачив ордени на грудях Рае. Голови не видно було.
Писар простягнув йому обліплену печатками та підписами відпускну.
– Тобі пощастило, – промимрив він. – І навіть неодружений, еге ж?
– Ні. Але ж це моя перша відпустка за два роки.
– Пощастило, – повторив писар. – Такий шарварок і – відпустка!
– Я ж не вибирав час.
Гребер повернувся до погреба. Він уже втратив був усяку надію на відпустку й тому завчасно не спакувався. Та й пакувати, власне, не було чого. Миттю постягував докупи свої речі. Серед них була емальована російська іконка, яку він хотів подарувати матері. Він її підібрав десь по дорозі.
Йому знайшлося місце на санітарній машині. Переповнене пораненими авто потрапило в занесену снігом яму, запасного водія викинуло з кабіни, й він зламав собі руку. Гребер сів на його місце.
Машина поїхала дорогою, яка була позначена кілками та солом’яними віхами й проходила поза селом. Гребер побачив свою роту, що вишикувалася на сільському майдані перед церквою.
– А он тим доведеться йти вперед, – сказав водій. – Знову в бій. Бідолахи! Чоловіче, звідки в росіян стільки артилерії?
– Так…
– Танків у них теж повно. Звідки раптом?
– З Америки або з Сибіру. Там у них заводів, кажуть, хоч греблю гати.
Водій обминув вантажну машину, яка застрягла.
– Росія надто велика. Надто велика, кажу тобі. У ній не важко й пропасти.
Гребер кивнув і поправив краги. На мить він здався сам собі дезертиром. На сільському майдані стоїть його рота, а він їде в тил. Сам. Інші залишаються, а він їде. Вони підуть на фронт. «Але ж я заслужив, – думав Гребер. – І Рае так сказав. Та що тут розмірковувати? Просто мені страшно, що мене хтось наздожене й поверне назад».
Через кілька кілометрів вони побачили машину з пораненими, яка з’їхала на узбіччя і загрузла в снігу. Зупинились і оглянули своїх поранених. Двоє померло.
Вони їх зняли і на їхнє місце взяли трьох з машини. Гребер допомагав переносити. У двох були ампутовані кінцівки, третій був поранений в обличчя, він міг сидіти. Ті, що залишалися, лаялись і кричали. Вони лежали на ношах, і для них місця не знайшлося. Їх пригнічував страх, властивий усім пораненим: а що, коли в останню мить СКАЧАТЬ