Тигролови. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вітри та буревії.

      Стояли і дивились… Проводжали експрес – мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…

      Неголені… Забрьохані… З хворобливо запаленими очима… Безконечні лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами…

      Одні махали руками. Інші дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки він пройде…

      І не було їм кінця, і не було їм краю…

      Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на параді. Полтавці… Чернігівці… Херсонці… Кубанці… Нащадки Многогрішного і нащадки того Аввакума вільнодумного… Каторжники. Ті, що про них потім будуть розповідати легенди й співати тягучі, понурі пісні, такі тягучі, як забайкальські вітри узимку…

      З вікон експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга – як сигнал – кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені в папір… – ціла веремія найрізноманітніших речей.

      Діти махали ручками і, підхоплені стихійним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квіти… цукерки… гармонійки… і плескали з ентузіазмом в долоні, і сміялись радісно.

      ……………………………………

      Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків, збираючись купами і топчучи один одного.

      Над насипом почалась стрілянина.

      І, ніби на знак протесту, хтось ошаліло викидав з вікна експресу все, що трапилося під руку: подушку, калоші, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей…

      Підхоплені вітром, летіли вони і крутились над поїздом, наче голуби на Іордані, розполохані стріляниною.

      А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.

      Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки, махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман.

      Експрес летів божевільно, нестримно.

      І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м’якому купе вагона.

      Це теж екзотика…

      Але те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій у мешканців експресу. Нові враження, що далі, то цікавіші, що далі, то екзотичніші, відсунули те марево геть і стерли. Ніби його й не було. Так, далебі і не було. Лишилося десь там, разом із Забайкаллям, а назустріч бігли інші дива, інші місця і ландшафти, незнані, небачені, неспізнані.

      За гуркотінням і чорнотою тунелів враз било в очі сліпуче сонце, розгортались дивні панорами, аж-но тяглася рука до гальма «Вестингауза» – до тієї аварійної ручки, щоб зірвати пломбу і нагло спинити експрес: «Зупинити тут!» – І піти, побігти туди…

      Знову тунелі…

СКАЧАТЬ