Сліди на піску. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Причину мого раптового одуріння я вмить збагнув: знав-бо колись цю жінку в дитинстві, бачив її теж у старшому, ніж зараз, віці, можливо, ми й зустрічалися між її весною і літом, а я забув, – та це була вона, моя єдина Nota Bene в ідеальному своєму вияві, й забулася вмить зелепужна пастушка, й образ моєї приятельки збляк: переді мною стояла моя душа, відкрита у всій її земній вартості.

      Молода жінка не зводила з мене очей, манила, закликала, залишаючись при цьому незворушною; гроза вже з повною силою вдерлася на моє подвір’я й кидала яйцеподібними льодинами, сваволила громами й блискавками – була спустошлива і водночас несла з собою красу надмогутньої сили природи, тривоги, страху, непевності – красу, яка лякає і вабить: її хочеться пізнати і страх проймає душу перед пізнанням, а ще іншу передчував я небезпеку: ось закінчиться буря, настане спустошений спокій, і грізне видиво ніколи більше не повториться; я дивився на проявлену в молодому образі мою Nota Bene і не слухав спонук моєї приятельки…

      Та спонук уже й не було: обидві жінки стали неймовірно схожі, як мати й дочка, обидві з зеленими, немов крутежі, очима, і я мав можливість уздріти ще раз свою приятельку молодою; жінки зачаровано спостерігали поєдинок Чорнобога з Білобогом: вони, напевне, не дозволили б мені тепер ставати на прю з природою – чей таємниця краси не в перемозі над нею, а в подиві людини при її з’яві.

      Незнайома молода жінка вряди-годи поглядала з докором на мене: ви ж могли відвернути лихо! – й водночас вдячність зоріла в її очах за те, що дозволив їй побачити жорстоку красу природи, – та й чи мав я право розділяти її на спокійну і несамовиту, чей у поєднанні протилежностей полягає сенс життя. А якби не гроза – чи побачив би я найдосконаліший образ моєї Nota Bene?

      Більше ніколи не зустрічав я тієї жінки, та вона вічно в моїй пам’яті – видозмінена з ображеної дівчинки в достиглу красуню, яку я побачив серед літа її життя. Хто ж вона нині – в моїй осені? Я впізнаю її у спогадах про маленьку дівчинку з букетом бузькового вогню в руці і в осінній печалі в очах моєї приятельки.

      Що ж все-таки трапилось зі мною, що я так розніжився на лоні природи? А певне, причина цього – нестерпний голод за адекватним ідеальній красі словом, адже вміння бачити принади рідної природи – то важливий елемент культури, а тільки на її підставі визначатимуть наш цивілізаційний ценз сусідні народи.

      Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура – то єдина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебуває в стані стиснутої пружини напередодні вивільнення. У здеморалізованому світі, в якому за вбивство однієї людини карають розстрілом або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджують званням президента, коли виведені з єгипетської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість найвищої СКАЧАТЬ