Сліди на піску. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ розпачливий плач ображеної дівчинки, яка, цвьохаючи корову прутиком, гнала її чимдуж до села.

      Розплата за гріх настигла мене другого дня. Я крадькома вийшов на толоку й, сховавшись за старими липами, боязко позирав на Каролину гірку, вичікуючи, поки Анничка вижене корову на пашу, щоб сказати їй якесь вибачливе слово, та уздрів, як замість неї біжить з горба, забачивши мене, баба Кароля з ліщиновим прутом у руці. Я й не втікав, бо почувався до вини, а ще знав, що якщо втечу, баба поскаржиться моєму батькові, й такого сорому я не пережив би; тож покірно чекав, а стара, розпатлана й страшна, мов відьма, періщила мене по задку й по спині, аж поки не впріла, тоді пошпурила геть бука і, сміючись, – може, то з утіхи за початок внуччиного дівування, – подалася на свій белебень.

      …Дуриптах виводить мене на залиту бузьковим огнем леваду, і я, бездумно зриваючи квіти, згадую своє раннє почуття, яке потім перелилося в літературний твір: коли йшов пішки з Коломиї до Трача, склав у пам’яті новелу, і якби не вона, яким би я став сухарем у прозі, та й то замало прихопив з собою на творчу дорогу того ліричного тепла… Напевне, через те, що після війни дочка славного упівця Чорноти – Анничка разом зі своєю бабусею навіки пропала в холодних незвістях Сибіру, я здебільшого ґвалтував своє слово трагічною нутою, а воно ж повинно було ліпитися на красу, мов гутне скло; я ж зливав слова, немов гарячий віск на воду, й вони леденіли, перетворюючись у холодне зображення мислі… А хіба зараз, коли мережу ці рядки, – чи ж покидає мене хоча б на мить обов’язок політичного ангажементу, від якого я так прагну звільнитися? Дарма!..

      Згодом я таки попросив у Аннички вибачення. Записався до гімназії і перед тим, як покинути село, вийшов на леваду, нарвав букет бузькового вогню й сміливо підійшов до дівчини, а вона сказала, заливаючи мене синявою очей: «Дай лиш одну, я закосичуся». Й запитувала поглядом з-під довгих вій: «А мо, не хочеш?» Я віддав їй весь букет, і вона спитала: «Йдеш геть з села?» Я бачив докір у її очах і думав: за що? І аж далеко потім збагнув: таж не за те, що покидаю Трач, а що поквапився зарання її пізнати. «Чом же ти так поспішав, чому не почекав, поки виросту, чей би тоді нічого не пожаліла для тебе», – може, ці слова вимовляла вона мовчки, а вголос сказала: «Не забудеш?»

      Затям… Запам’ятай!

      То була моя перша Nota Bene, а в скільки іпостасей перемінювалася вона потім!

      Свій сімдесятилітній ювілей я справляв у рідному селі. До Народного дому зійшлось людей чимало, а всі незнайомі, молоді – й ніхто з них не знав, як карала мене баба Кароля за мій перший парубоцький гріх. Може, й тому так багато зібралося люду, що я був для них поважним добродієм, чужаком, а не сільським збитошним хлопчиськом: важко бо стати в своєму селі пророком. Хіба що після смерті – мертві сраму не імуть.

      Я знав, що в Народному домі Аннички немає, а все одно шукав її очима – ану ж повернулася! Перебігаючи поглядом по людях, побачив у першому ряду молодого батька, який тримав на руках синьооке СКАЧАТЬ