Аптекар. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кивнув. Тоді він зі зусиллям вказав рукою на торбу, приторочену до сідла, і продовжив, затинаючись:

      – Там усі мої папери і заповіт стрийка. Там також є трохи грошей. Я однаково помру, а ти цим можеш скористатися. У стрийка нікого не було, окрім мене. Скажеш, що ти – то я, Мартин Айрер з Зальцбурґа.

      Я намагався заперечити і заспокоїти його, але кого я мав заспокоювати – такого самого медика, як і я? Він знав, що помирає, і не було на те ради. Однак погодитися на ту авантуру, яку він мені пропонував, я не міг. Мені здавалося, що то страшний гріх, переймати на себе чуже життя і жити ним, жити цим не своїм життям замість того, хто відійшов, і весь час усвідомлювати, що це не твоє життя, не твоя доля і не твоє щастя, а просто жити і смерть під язиком тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що ніхто й не здогадається, що я «Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia», як записався я в університеті, а не австрієць, можу і венеційцем прикинутися, але страх мене обіймав при думці, як я буду почуватися сам на сам зі собою, як буду намагатися забути своє ім’я і не видати себе, коли воно десь ненароком пролунає, хоч і звернене до когось іншого.

      Усі ці думки промайнули вихором у моїй голові, а туманіючі очі Мартина дивилися з надією і вимагали негайної відповіді. Раптом пролунав глухий тупіт копит, і на овиді вигулькнув ще один вершник, теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пістоля і звів цинґель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спішився і замахав обома руками, даючи зрозуміти, що не має лихих намірів. Ліве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповідь про те, що сталося, він поцікавився, чи збійці підстерігали саме нас.

      – Невідомо, – відказав я. – Їм лише дали опис. Але під той опис і вашмосць підходить.

      Незнайомець усміхнувся:

      – Щоб мене дідько рогом штрикнув, коли я не довідаюся чогось більше. Піду перебалакаю.

      Він пішов до розбійника, і за хвилю ми почули кілька глухих ударів та стогін: «Милосердя! Милосердя!». Відтак пролунав ще один удар, хрипіння, і все стихло. Незнайомець повернувся.

      – Так виглядає, що вони й справді не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й ні. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вміст торби їм невідомий. А що ми всі при торбах, то й далі нічого не ясно.

      – Може, не варто було його убивати? – сказав я. – Міг би вказати нам замовника.

      – Яким робом? За клинчиком борідки? Чи за голосом, який нашіптував їм на вухо? Нехай іде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кеніґсберґа, доктор філософії і медицини. А ви хто?

      – Ми з Венеції, я…

      Але тут випередив мене Мартин:

      – Я Лукаш Гулевич зі Страдча, а то мій товариш Мартин Айрер з Зальцбурґа… – він відсапався і зітхнув: – На жаль, мушу покинути ваше приємне товариство.

      – Рана й справді така поважна? – запитав лицар.

      Я кивнув.

      – Живіт.

      – Овва! – він похитав головою. – Можна оглянути?

      – Ми теж медики, – сказав я, розхиляючи на СКАЧАТЬ