Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Вікна застиглого часу - Юрий Винничук страница 5
Название: Вікна застиглого часу
Автор: Юрий Винничук
Издательство: ""Издательство Фолио""
Жанр: Ужасы и Мистика
isbn: 978-966-03-7323-8
isbn:
– То ти знав мого хлопця?
– Так. Ми з ним були нерозлийвода. Я часто бував у вашій хаті.
– Правда? Бач, як воно… Я думав, що всі вже за него забули…
– Я пам’ятаю Міська.
– То ви, певно, й разом до школи ходили, так?
– Так. Від першого класу.
В очах його заблищали сльози, й усміхнені губи затремтіли. Повільно витяг з-під столу худу руку і погладив мене по голові.
– Тепер був би вже Місько таким, як ти…
Його рука сповзла мені на рамено і застигла. Була в ній вага всього світу. З хвилину вдивлявся кудись у темну мокру підлогу, потім звів голову і сказав:
– Ні… не можу його уявити таким дорослим.
Витер кулаком очі й додав:
– Знаєш, як по правді… тяжко мені його згадувати… Та й мені віддавна ніхто вже про нього ані не спімне.
– А ваша жінка? Вона б мене відразу впізнала… Вгощала нас кнедлями…
– Вмерла на рака… Вже більше як десять літ… Так… Вона б тебе впізнала… Вона вас усіх знала… Скільки то вам було… тоді? – здавалось, наче він мене перевірити хоче.
– Одинадцять.
– Так… – зміряв мене поглядом, – одинадцять… Тепер би було тридцять два… Час іде…
Стара закинута цегельня болісно відчувала торохтіння поїздів, які проносились неподалік. Вона здригалася і злякано щулилась, а біленькі квіточки повійки, що густо обплели руїни, тремтіли разом з нею.
Ми з Міськом сиділи на уламку муру й гойдали босими ногами. Вдома я не мав права гойдати ногами, бо зараз же діставав потиличника від бабці:
– Перестань! Хочеш дідька вигойдати?
Коли я розповів про це Міськові, він одразу ж загорівся піти на цегельню і там вигойдати дідька.
– А як вигойдаєм, то що з ним будемо робити? – питав я.
– Як то що? Хіба ти не знаєш, що роблять з дідьком?
– Нє-а…
– Можна ним командувати. Він що захочеш зробить для тебе.
Дорогою ми вимріювали найпотаємніші бажання.
– Я попрошу цілу виварку морозива, – облизався я.
– А я попрошу чарівного коня. Сяду на нього і поїду шукати собі царівну.
– Нащо тобі царівна?
– Я визволю царівну, привезу її сюди і покажу Нусьці.
Нуська була об’єктом нашого палкого кохання. Дарма що вона вже школу закінчила і має кавалерів, а нам літ як наплакав кіт. Ми закохалися в неї одночасно, а тому й вирішили одружитися на Нусьці удвох.
Ми їй писали записки і підкидали в поштову скриньку. Нуська читала і сміялася. Клаптики списаного паперу підхоплював вітер і розносив по вулиці. Ми гірко страждали. Одного разу Місько сказав:
– Ми дурні. Треба писати віршами.
І тут він прочитав мені вірш, буцімто ним придуманий:
Нусю дорогая!
Я СКАЧАТЬ