Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      – Я зрозумів, що ти якраз та, яку я шукав.

      Це були мої коронні слова в таких випадках. На щось більше спромогтися я не міг, бо це те саме, що, добряче зголоднівши, промовляти до паруючої миски борщу. Моя маломовність мала своє виправдання і в недосконалому володінні літературною мовою, я деколи запинався, вдаючи, що шукаю якесь слово, ляпав щось чеською або болгарською, а Наталя ловила ті мої «хробачки» і жадібно заковтувала разом з гачками.

      – Ти справді так подумав? – спитала вона, вивільняючись із блюзки, а коли я скинув з неї ще й станика, прошепотіла: – І я… я теж так подумала… А скажи, як буде «люба моя»?

      – Драґа моя.

      – А як буде «дівчина»?

      – Моміче.

      – Драґа моя моміче?

      – Так.

      – Я твоя драґа моміче?

      – Умгу… – мимрив я, позбавляючи її решток вбрання.

      – А як буде «люблю тебе»?

      – Мілую тє.

      – Мілую тє.

      – Я теж.

      – Правда?… Я мала тільки одного хлопця, – сказала вона і то були її останні слова.

      Наступні дні минали у веселих застіллях, а вночі ми зі Славком та Богданом вмощувалися на дівочих ліжках і кохалися, як то прийнято в наших гуртожитках. Коли ми виповзали до міста, завданням Славка було відстежувати всіх спільних знайомих і попереджати їх, що Юрко – югослав, до нього не треба признаватися.

      До нашої компанії належав також колишній однокурсник Славка зі Львівського університету Василь. Він після закінчення науки потрапив до армії і служив офіцером. Василь – єдиний з-поміж нас мав стабільну платню й охоче її пропивав. Другим, хто працював і щось заробляв, був Богдан Марцінко. А працював він в обласному архіві, отримував мало і мусив економити кожну копійку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чує. Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишені і після тривалих зусиль ледве знаходив кілька копійок.

      23 лютого був день Совіцької армії. Гріх було не випити. Василь забрав мене зі Славком і ми цілий день волочилися по кнайпах. Забава скінчилася тим, що нас вистежила Василева жінка й почала скандалити. Василеві це не сподобалося, він повалив її в сніг і почав лупцювати.

      – Може, помогти? – спитав я.

      – Не треба. Він і сам справиться, – відказав Славко.

      – Я мав на увазі її.

      – Навіть не думай. Скільки я їх знаю, стільки він її лупить. Деяким жінкам це подобається.

      Кобіта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленні перехожі намагалися нас обминути.

      – Робиться нецікаво, – сказав Славко. – Пішли?

      – Не будемо прощатися?

      – Ну, якщо маєш таке бажання, то поцілуй їй ручку. Вона з порядної родини.

      Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали наші панночки і, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас СКАЧАТЬ