Око прірви. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

      Созонтові очі темно блиснули.

      – Що воно за Божий чоловік? Чому Божий?

      – Бо кожен жебрак – то Божий чоловік, – сказав Павло, випльовуючи кісточку, вуста його від вишень були почервонені.

      – Чогось до того Божого чоловіка, сказати, приліпився, – мовив панотець. – Ходять разом і ото теревенять. А про що вони язиками мололи, Бог вість.

      – Говорили про путь до убогої духовності, – сказав, поклавши до рота вишню, Павло.

      – А ти звідки знаєш, чоловіче? – зчудувався панотець.

      – Ну, це просто, – незворушно відповів Павло. – Коли після тих бесід він став стовпником, то про те вони й говорили.

      Виплюнув кісточку і поклав до рота нову вишню.

      Оце було й усе, що ми довідалися від священика Івана про Микиту Стовпника, до якого йшли. А коли спеклася гуска, вже почали западати сутінки, і ми сіли до тієї гуски, запиваючи її питним медом і заїдаючи яшною кашею, і зуб у панотця Івана перестав боліти, бо вони з паньматкою, погодившись поглядами, заспівали двома чудовими голосами, і в паньматки в легкому сутінку на круглих щоках розквітли рум'янці. Павло долив до того співу свого тенору, а ми із Созонтом не співали, Созонт, можливо, через поважність свою, а я через те, що дав мені Господь умілість до малювання й писання, але не дав до співання – тугий я був. Але, розм'якшений медом та гускою, слухав той спів із замилуванням. Тоді вступило до двору кілька сусідів із жінками, вони відразу ж долучилися до того співочого гурту і аж похитувалися, співаючи, – пісня потужно й мелодійно летіла у підвечір'я, а очі в людей світилися, і панотець став якийсь інший, помолоділий і зм'якшілий, а четверо його хлопців також вийшли із хати і стали трохи віддалік. Тоді панотець обірвав спів і попросив хлопців, щоб вони заспівали псальма. Всі затихли, і у вечоровій тиші звилися високі дисканти, напрочуд зладжені, наскільки я це розумів; мелодія була проста, печальна й зворушлива; в очах у жінок забриніли сльози, а хлопці співали, аж навшпинячки зводячись, і обличчя в них стали мов у янголят. І вже не було нікого навколо нас, тільки цей божественний спів, тільки сльози на очах жінок, від чого вони вмиротворилися. Созонт задумливо потягував із кухля питний мед; Павло сидів за столом, поставивши голову на долоні, і світив наївними і синіми очима, і всіх нас обійняла Божа благодать, яка навістила цей чесний двір, і людей у ньому, і нас, грішних, великорозумних на позір мандрівників. Бо по що, подумалося мені, йдемо в цю дорогу? Созонт для того, щоб провести черговий свій розшук (як проникливо вгадав це панотець Іван!), щоб ще раз переконатися, що чуда, творені в його часі, – це таки байкотворення; Павло, щоб уразитися із сили цих байок, адже, коли вони так уражають, чому б не повірити в них, окрім того, хотів пошукати ліку на свою болість – ще не знав яку; я ж тікав від Ока Прірви, яке постійно мене супроводило, адже й у дорогу цю рушив, щоб звільнитися від того навадження. Воно ж поки що мене не покидало, вийшло із нами в цю дорогу: ще коли рушили із Житомира, уздрів його в ранковому сонці, що нас супроводжувало, – воно, те Око, дивилося нам у спини СКАЧАТЬ