Око прірви. Валерій Шевчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ цю мандрівку, а ще до того знайшли й мене, який ніби мав стояти поміж них і рівноважити їхнє різномисля, хоч пізніше я переконався, що особливого різномисля між ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нівроку.

      Я навіть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозі обидва мовчали, отже, і я з ними – може, так і добре було, бо долали дорогу і силу на балачки навряд чи треба було розтрачати – перед нами вилася довга курявна стрічка, що бігла через луги, поля, ліси і дивним чином, ніби смок, утягувала нас у себе.

      Розділ третій,

      у якому розповідається про нашу першу зупинку у містечку Черняхові

      У Черняхові ми зайшли до місцевого попа Івана, який нас прийняв із обіймами, його паньматка, проста круглолиця жінка, засвітила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичів, які дивилися на нас такими зачудованими очима, ніби ми були прибульці з того світу. На обійсті гуляла зграйка ситих гусей, і паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Діти з радісним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бідних птахів перелякавши – вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, і в обійсті учинилася неймовірна варвітня: кожен із хлопців хотів зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипів і бив дзьобом напасників, налітаючи на них; у дворі літало пір'я, птахи махали криль ми, злітали; нарешті хлопці налягли на одну з них, затиснуту під тином, упали згори і миттю скрутили їй шию. Тоді урочисто понесли, вже мертву, до матері: двоє тримало за крила, передній – за голову, а задній за ноги.

      – Але ж, панотче, – сказав Созонт. – Ми вбогі перегрини, не завдавайте собі такого клопоту.

      – Як прийшли до мого двору, то це вже і є клопіт. – сказав урочисто панотець. – Я гостей на так не приймаю і не відпускаю.

      Ми сіли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, і нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свіжого хліба, – тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.

      – А то ви йдете туди, – сказав загадково панотець і подивився поверх наших голів. – Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, відбою не було.

      – Щось не так, панотче? – спитав Созонт.

      – Все так, – мовив отець Іван. – Ідуть люди, значить ся, їм треба, а треба, то хай їм помагає Господь.

      – А ви там не були? – спитав я.

      – Мені туди йти нічого, – відказав панотець. – Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю. Я його, сказати, й хрестив.

      Ми гостро зацікавилися.

      – Маю, панотче, послушання, – сказав Созонт, – написати книгу про теперішніх святих і боговгодних людей. Розкажіть, що знаєте.

      Панотець засунув пальця до рота і поколупав нігтем у зубах.

      – Що можу знать? – сказав. – Росло, сказати, таке собі ледащо, ні до Бога, ні для людей. Робить не СКАЧАТЬ