Через кладку. Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

      – Пощо? – спитала мати. – Оправдати твою матір? Залиши це. Я свого слова не відкличу… як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, – додала гірко.

      – Що сказали вони'? – спитав я вмісто всього.

      – Ніщо. Обринська не відповіла ані словечком, а молода… оскільки собі пригадую, закривши лице обома руками, незамітно зникла. Але що ані одна, ані друга, особливо молода, нe взяла собі моїх слів надто до серця, свідчить факт, що в кілька тижнів пізніше бачила я, як та сама, по-твойому, «дика, як і всі Обри'нські», вилетіла ранесенько в ліс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладці, щоб він, син мій, котрого амбіцію змалку я виховувала понад усе, взяв її в обійми і…

      – Мамо, ані слова більше!.. Вона розсміялася.

      – Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?

      – О, мамо, ви страшні!

      – Я те бачила. На свої очі бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лізу, щоб звідти надзирати за пастухом, чи він, ведучи худобу на пашу, поїть її при ріці. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не зміню. А тепер іди й стережись, бо, як бачиш, у мене очі одверті…

      І справді я пішов. Пішов на те, щоб кілька хвиль пізніше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усміхнутися гірко.

      О, матері! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна…

      Що вона подумала?

      Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко від того – «ловити» мужчин.

      «Мужчин, – заговорило щось голосно в моїх грудях, і нараз я підняв голову. – Чи справді мав я право обурюватись на свою матір? Чи не залежало їй на їх ласці? – спитав я себе. – А лист до старого вченого?» І я відчув у тій хвилі… (о, нічого іншого в тій хвилі, читачу) як… зависть… Погану, грубу зависть.

      Ані не бачила вона його, ані не знав він її, а вона, молода, напівдитина ще, освідчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала… І майже не тямлячись, я розреготався, а далі станув і рішився. Тепер піду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в ті очі, що з виразу молоді, дитинні, уміють так добре ховати за собою тайни. Піду. Мушу бачити, як виглядає вона, відколи почула від моєї матері, щоб не роїла собі на мене «надії».

      І забравши свої цвіти, я пішов до них.

      Пішов просто в сад.

      У них у саду гарно й тихо.

      Я пішов алеєю, що вела до павільйону.

      Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати.

      Дійшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос:

      – Па-не Олесь!

      Зчудовано підняв я голову й побачив на одній високій груші старшого трохи від Нестора його брата Василька, котрий, засівши на одній галузі без сурдутини й босоногий, заїдав грушки й оглядав цілий город.

      – Ти що там, хлопче? – спитав я, усміхаючись, і доторкнувся капелюха.

СКАЧАТЬ