Твоя зоря. Олесь Гончар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ холодок насмішки, Софійка мимоволі випросталась і, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордістю в бік саней:

      – Льотчика веземо!

      Цього було досить: миттю перемінились дівчата! Мов вітром винесло їх із ями, гуртом підбігли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невідомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебій розпитували, за яких це сталось обставин…

      Льотчик кволими устами усміхнувсь до зенітниць:

      – Як та чому – про це, сестрички, буде ще кому доповідати… А рятівниці мої – ось вони, перед вами…

      Старші жінки помітно запишалися при цьому, одначе в розмову встрявати не стали – хай уже Софійка сама… А Софійку тим часом наче відсторонили. Одна із зенітниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала:

      – Може, вам нормочку спирту для підігріву?

      Заболотний заперечливо ворухнув головою:

      – Ми тут до сам-жене звикли.

      – О, то у вас життя! В надійних, видно, руках опинились, – засміялись дівчата, і вже блищики привітності застрибали кожній в очах, навіть та широколиця блондинка глянула на Софійку подобрілим поглядом, мовби подумки вибачалася за свої недавні підозри.

      – А де ж тут можуть бути однополчани мої? – ось що найбільше йому хотілось би знати.

      Про частину, яку льотчик назвав, дівчата навіть не чули, такий бо ж наступ, всі в русі, кожен день аж тріщить під навальним натиском подій… Полк не втече, сказали йому, спершу вилікуватись треба… Лікарів на станції одначе не виявилось, медсанбат їхній розташувався десь у Петропавлівці, але ж туди неблизький світ – ще кілометрів та кілометрів… Жінки переглянулись.

      – Ну як, корінна?

      – Анумо берись, борозенна…

      І знов упряглись у мотуззя.

      – Вперед на захід, на Петропавлівку! – рушаючи з місця, скомандувала сама собі тітка Василина, і зенітниці розсміялись, бо Петропавлівка лежала якраз на схід.

      Санчата з льотчиком поскрипіли далі, а навздогін їм котрась із зенітниць ще догукувала, пояснювала зичливо:

      – Не доїжджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк… Ото він і буде, медсанбат!..

      Але ж як тут перебратися через насип? Живого місця нема: по всьому полотну гороїжаться потрощені шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорізка пройшлася, порізала, повивертала важезні колоди, з сірниковою легкістю поламала кожну шпалу якраз посередині, і тепер стирчать вони, задерті по насипу, чорним наїжаченим паліччям. Дорога просто приголомшила жінок своїм виглядом, вжахнула й пригнітила їх самою безглуздістю нищення.

      – Та оце не гаспиди, – примовляла тітка Василина. – Кожну шпалу, наче ножем…

      А мати Софійчина, міряючи поглядом знівечене полотно, сказала до доньки тужливо:

      – Ой не скоро, дитино, по такій СКАЧАТЬ