Тінь сови. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

      – Ну, дя’…

      – Тут я тобі не дядько. Ми не вдома. І тим більше не в Середній Азії.

      – При чому тут Середня Азія?

      – Там дозволяється раніше виходити заміж. Їдьте туди.

      – І поїдемо! – розсердився Степан.

      – Їдьте. Як так припекло, то їдьте.

      – Да, припекло! – кипів Степан.

      І тут його осяяло. Вхопив за руку Катерину, яка згоряла від сорому, і вивів на ґанок. Потім знов забіг у сільраду, а через хвилину-другу покликав туди і Катерину: «Здався старий».

      Онисим Кіндратович з новою, прискіпливою цікавістю оглянув майбутню родичку з голови до п’ят, покректав, почухався, покрутив головою і подав їм бланки заяви.

      – Заповнюйте. Тіки нікуди не їдьте, бо нам такі молоді та гарячі і в селі потрібні. Невісточка наша на кого вчиться? – спитав уже по-домашньому.

      – Шиє, кроє, – сказав Степан.

      – Ага, мадістка, значить. Теж добре. Може, згадає дядькову добрість та якусь сорочину пошиє. Робота їй знайдеться, скоро ж побуткомбінат свій одкриємо. Та на весілля не забудьте покликати.

      – Як це забудемо, дя’? Ви ж нас і розпишете.

      – Ага, і то правда.

      – І на весілля покличемо, й на хрестини.

      – На звіздини, – поправив Онисим Кіндратович. – Ти на радощах не забувайся.

      Й от чого-чого, а звіздин дядько Онисим ждав набагато довше, ніж сподівався. І лиш тоді, як підкинув тричі на подушці їхнього первістка Іванка, посварився на Степана пальцем і сказав тихенько:

      – А ти, Стьопо, тоді у сільраді обвів дядька кругом хати. Я не забув, нє.

      – А ви як хотіли? Ми вам про любов, а ви нам про кодекс, – щасливо сміявся Степан. – Любов, дя’, – це така велика штука, що часом не влазить ні в які кодекси.

      – Твоя правда, небоже, – погодився Онисим Кіндратович, схильний до філософського слова. – Не дарма я тобі колись вуха нам’яв, як упіймав у Глинищі з самопалом. Ще ж голопупенко був, а й собі туди ж.

      – А тепер і в мене он голопупенко, аж не віриться, – світився Степан, дивлячись на ще не вилюдніле створіннячко, що лежало впоперек ліжка.

      Заходили сусіди, родичі, і старі баби, ще не встигши переступити поріг, казали: «Тьху, яке погане, де ти його взяла, Катре?» Катерина аж здригалася від тих тьхукань, і хоч їй пояснювали, що це так треба, кажуть так, щоб не спристрітити дитину, все одно не могла змиритися, бо її дитина була найкраща у світі. Образило й те, що Степан, аби заспокоїти Катерину, сказав, що всі новонароджені однакові, такі собі пуцьвірінки, яких і на руки страшно взяти; та де ж однакові, коли он їй у пологовому будинку помилково були принесли годувати чужу дитину, і Катерина відразу побачила, що це не її, і наробила плачу на всю лікарню. Вона й зараз бачить, що Іванко, як дві краплі води, схожий на Степана, навіть складочка на переніссі така, як у нього, й очі такі, невже всі сліпі й не бачать? Катерина так і спитала у Степана:

      – Хіба СКАЧАТЬ