Тінь сови. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ за давнім звичаєм з того, що десь сюди забігла куниця, а то й не куниця, а красная дівиця, – і так воно славно вийшло у нього, що, поки Катерина відсиджувалася біля курей, у хаті вже знали, що це за мисливець до них прибився.

      Мати поралася коло плити, подавала до столу, і батько – худий, як терниця, з блискучими очицями – сидів уже веселенький, щасливий, і це вкололо Катерину: отак відразу й віддають її з дорогою душею, ще нічого не розпитавши, не порадившись, ніби мерщій хочуть здихатися її; хіба ж так водиться у людей?

      – То це правда, Катю? – вийшла із кухні мати й дивилась на неї трохи сполохано, проте й з надією.

      – Правда, – опустила Катерина очі.

      – Чого ж ти мовчала?

      – Та… сама не знала.

      – Я думала, ти ще дитина в мене. А це неждано-негадано…

      – Дуже вони тепер нас питають, – скинув маленькою сухою головою батько і підморгнув Степанові: – Хай-хай. Сідай, зятьок… У тебе, я бачу, губа не з лопуцька, не прогадав! Катря у нас козир-дівка.

      – Тату! – заблагала Катерина.

      – Що – тату? Я брехати не вмію, кажу, як є. Тут і сліпому видно, що дівчина як з патрета.

      – Їй ще й сімнадцяти немає, – сказала мати.

      – Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.

      – Ти б менше язиком клепав.

      – А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.

      Степан тихо собі осміхався на ту розмову, потім сказав чемно:

      – Все буде добре, мамо. Не переживайте.

      І тільки почувши оте «мамо» (аж залоскотало під ложечкою), мати зрозуміла, що все уже вирішено, підійшла до Катерини, прихилила її голову до свого плеча й заголосила – тихенько, без сліз:

      – Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…

      – О, о! – знову по-панібратському підморгнув Степанові батько. – Зарядила! Краще підкинь нам капусти з льоху.

      – А ти сиди отам мовчки, – вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.

      – Хай-хай. Аби добре.

      – Тобі все добре…

      – Все, мовчок!

      Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полізти в льох по капусту («А вам, мамо, і тут клопотів вистачає»), на що мати замахала руками – ні-ні, а батько знов одрубав упоперек:

      – Хай-хай.

      – Хіба ж там чужа людина розбереться в діжках?

      – Оце сказала: «чужа». Степан уже свій, хай звикає. А Катерина покаже, що де стоїть.

      – Проворний ти дуже, – сказала мати, однак подала Степанові полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикає.

      Степан з Катериною вийшли на подвір’я, біле од снігу та місяця, і вона боязко глянула на комин – білої сови там не було. Погрілася й полетіла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху – глибокого, давнього, ще прадідівського. Під землю вели вимощені сходи, і він подумав, що сюди зовсім не пасує електрична лампочка, яка сіяла під ноги жовте світло, – у таке підземелля треба спускатися із смолоскипом. Дивно: тут СКАЧАТЬ