Таємне джерело. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Зараз не треба, все одно голова не дуже варить. Краще словами, без протоколів. Що тут у вас коїться, зрештою?

      – Поки цього ніхто не розуміє. Ти правильно все кажеш, Ігорку. Простими словами ліпше. Тільки хоч у протоколах, хоч на словах, усе одно хрін просциш. Поки маємо ось яку картину товариша Рєпіна.

      Він збив попіл у попільницю, якою накрив склянку з кавою. Князевич машинально вчинив так само.

      – Новицька Софія Григорівна. Сорок вісім років, кандидат наук, доцент, викладач… чи викладачка, як правильно… Словом, читала науковий атеїзм у нас тут у педагогічному, імені Галана. Сама з Кременця, в неї там мама, померла недавно. Хата лишилася, влітку Новицька частіше бувала там. Тому й не відразу тривогу збили. Жила сама, спілкувалася мало з ким. То вже коли її мертвою знайшли, недалеко від Гайворона, заднім числом дізналися: з нею сусіди здоровкалися останній раз до того днів зо два.

      – Знайшли тіло, якщо не помиляюся, двадцять п’ятого серпня?

      – Точно, в середу.

      – Коли її бачили живою востаннє? Десь у понеділок?

      – Виходить, так.

      – Чого Новицька подалася до Гайворона? Родичі в неї там? Друзі, знайомі?

      – Нікого в неї там нема. Люди знайшли тіло в лісі, відразу за селом. Її взагалі випадково впізнали, вчителька з місцевої школи. Так би довго встановлювали особу, документів же при ній не було. В ліс із документами…

      – Отже, Новицька йшла таки в ліс?

      – Не знаю, кажу ж тобі. Слідів насильства нема, лиш отрута всередині. То вже потім експерти повивчали, зробили якісь аналізи, дали висновок: отрута потрапила в організм разом із водою. Не з каналізації, ймовірно, природне джерело.

      – Криниця сільська, ні?

      – Може, й так, – погодився Пилипів. – Але тоді Новицька мусила б пробратися до криниці глупої ночі й напитися там води. Село невелике, незнайому людину місцеві б не пропустили. А так її ніхто не бачив. Або всім селом змовилися, або…

      – Добре. Далі в нас хто?

      – Лизгунов Андрій Іванович. Заслужена людина, відставний полковник. Шістдесят один рік, і зовсім не дід. Я знав його, бачив кілька разів. Тут сусіди здійняли хай.

      – Чекай, він теж жив сам?

      – Сам, діти хто тут, у Тернополі, хто в Києві. Жінку поховав три роки тому, рак. Зник у вівторок, першого вересня. Пішов із дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли.

      – Виступати?

      – Урок миру ж, перше вересня, діти в школу пішли! – Орест докурив, відразу прикуривши другу, затягнувся, пустив дим убік. – Цей Лизгунов, як вийшов у відставку, постійно перед усіма виступав. У школах, інститутах, на День Перемоги, радянської армії, на жовтневі. Ветеран, розумієш.

      – Воював тут?

      – НКВД, – коротко відповів Пилипів. – Після війни як прислали боротися з бандерівцями, так тут і лишився. Про свою боротьбу він молоді любить розповідати, в газетах спогади регулярно друкує, словом – людина в області знана.

      – І СКАЧАТЬ