Маріупольський процес. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – Українські канали? – Ото вже вчепився! Російські переважно, а що? Що тобі знову не подобається? Сміється. Сині очі мружить. Усе йому, бач, зрозуміло.

      Досить балакати! – підводить Ольга риску, робота не чекає.

      Роман за лопату, Ольга з відром по воду. Кінець дебатам.

      Після того як снаряд влучив у водогін, вода у селі лише у криницях, і добре, що вони ще в декого є, ті старі надійні, дідами копані криниці. Ольга спускається у балку, до старих вишень, що майже не родять. Криві, потріскані, зеленкуваті стовбури. Гілку вломиш – наче постріл.

      Казала хлопцям: поремонтуйте водогін! Не час, відповідають. Ось укрів відженемо, тоді візьмемося за водогін. Страшенно усі зайняті, сидять, гигочуть, у карти грають, захиснички. Ольга до них з обідом у термосі, своє слівце вкидає: а укри тим часом на вас тут працюють… Мало не дістала за свою зухвалість. Хто ж правду хоче чути?

      Зачепив її той чудик своїми розмовами. Вона вже й сама до нього з питаннями чіпляється. Якби не ваш Майдан, каже, повернувшись від криниці, і війни б не було! Він зупиняється, спирається на лопату: був би фінал-апофеоз, відповідає, повний був би… Не договорює, і так зрозуміло. Він, до речі, не матюкається. Чи то взагалі, чи то при ній. Чудик.

      Ще трошки – і повний би був завал, незворотні катастрофічні зміни, каже він. А так хоч надія є, що вдасться щось змінити… Для когось життя у рабстві настільки входить у звичку, – дивиться на неї, вже обома очима, друге майже повністю відкрилося, у фіолетово-чорній обвідці тепер, наче тінями підмальоване, – настільки, каже, це входить у звичку, що людині вже жодних змін не треба, аби лиш кістку у клітку раз по раз кидали.

      У них там хтось у батальйоні вивчає фауну Карпат. Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода.

      Ото як заведе: свобода, справедливість, чесність… Порожні слова.

      Ольга з ним поруч, у ямі. Довбають землю у чотири руки. Накидають її на старе рядно, виносять разом подалі, у зарості амброзії.

      – А це, – каже Ольга, – до чого?

      Випросталася, щоб спина відпочила.

      – Про звіра та клітку. Натяк чи що?… Сам ти народжений у неволі!

      Він усміхається: довго ж думала.

      – Усе правильно, – погоджується він. – Я якраз і народжений у неволі, в останній рік існування Радянського Союзу. Це ти мала б вже бути іншою… А у тебе думки, як у бабці із совка.

      – Я не бабця із совка, – по-дитячому ображається Ольга.

      – А хто ти є? – підсміюється він. – Ну хто? Сепаратистка?

      – А ти укр нещасний.

      – Щасливий, – виправляє він.

      – Ні, – каже вона без усмішки через кілька хвилин мовчанки, коли зі звуків – тільки стукіт лопат та шурхіт землі. – Я не сепаратистка, я хочу жити в Україні. Але в нормальній Україні, людяній, а не фашистській.

      – Я СКАЧАТЬ