Маріупольський процес. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Що, боляче? – кидає на нього погляд. – А думаєш, нам не боляче?

      Він здивовано дивиться на неї.

      – Убиваєте за російську мову, катуєте, дітей розпинаєте. Думаєш, нам не боляче?

      – Послухай… – Його ступня смикнулась. – Послухай, Ольго, так тебе звати? Тобі колись буде соромно за те, що ти зараз сказала.

      – Ой-ой!

      – Соромно. Тому що це неправда, це брехня несусвітня.

      – По телевізору показували, – вона зібрала бинти, вату, підвелася. – І про київську хунту, і про карателів. Про фашистів зі Львова. Як у вас там головою ветерана війни у футбола грали…

      – По телевізору показували?

      – Розказували!

      – Байки про укрів? Чули! Брехня! Думай сама. У вас он «тарілка» на даху, можете різні канали дивитися, а не одні й ті самі. І думати.

      – Не розумію, – кидає йому Ольга, йдучи у літню кухню, за мить вертається.

      – Чого?

      – Не розумію, для чого ви прийшли на Донбас. Руки!

      Він повертається до неї спиною, Ольга розв’язує йому руки (вона так убезпечується від можливих несподіванок, поки йому рану на нозі обробляє) й відходить на два кроки, тримаючи мотузку.

      – Я, може, теж багато чого не розумію, – каже він, розтираючи зап’яcтки, – але знаю, що мине кілька місяців, а може, швидше, і принаймні на це запитання ти знатимеш відповідь – для чого ми сюди прийшли.

      – …і хто вас кликав, – вона править своє, уже з кухні, наче не чує його.

      – Мене не треба кликати захищати свою землю, – говорить він, обертаючись у її бік. – Я у себе вдома.

      – І я у себе вдома, – вона знову стоїть в одвірку.

      – Ми, – він робить акцент на цьому слові, – ми у себе вдома. І ти, і я.

      Із-під паркана витикається морда Дика – він припав до землі, ледве протиснувся, дряпаючи землю, чіпляючись шерстю до краю гофрованої бляхи. Від пилюки, збитої з його спини, здіймається сіра хмарка. Дик радісно трюхикає до Романа, не повертаючи голови до кицьок, що розкинулися на осонні. Він знає: хочеш мати вільний доступ до свого господаря – не звертай уваги на улюбленців господині.

      Роман запускає руку у шерсть на загривку собаки, той, облизнувшись, заплющує очі. Десь вже пообідав на стороні, чортяка.

      – Ти б краще соковитискачку відремонтував, – буркоче Ольга. – Чи тільки патякати вмієш?

      Інструменти у цих людей – ніякі. Хіба ж це інструменти – іржава викрутка, прямошліцева, одна-єдина, ще молоток і цвяхи, будівельні цвяхи одного розміру, великі, наче для парканних штахетин. І все, більше нічого. Соковитискачка радянська, ровесниця Романа, у них колись була така.

      Ольга мовчить, не має настрою вступати в балачки. Підкреслено тримається на відстані.

      Чути, як брязкотить посуд у літній кухні. Пташки пурхають у верховітті черешні, покльовують стиглі ягоди. Збите ними листя кружляє у повітрі. За сіткою гребуться, квохчуть кури. Пес посопує, лежачи на боці, задня лапа час від часу посмикується. Звуки села. Майже як у бабусі СКАЧАТЬ