Ворошиловград. Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ різні ґранти й відмивались невеликі, проте регулярні суми грошей. Так що ми працювали разом. Робота в нас була дивна й непередбачувана. Ми редагували чиїсь промови, вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки. На моїй візитівці було написано «незалежний експерт». За рік такої роботи я купив собі наворочений комп’ютер, а Льолік – побитий «фольксваген». Квартиру ми винаймали з Льоліком разом. Боря часто приходив до нас у гості, сідав у моїй кімнаті на підлогу, брав до рук телефон і дзвонив проституткам. Нормальний корпоративний дух, одним словом.

      Льолік брата не любив. Та й мене, здається, теж. Але ми з ним уже кілька років жили в сусідніх кімнатах, тож стосунки наші були рівними і навіть довірливими. Я постійно позичав у нього одяг, він у мене – гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав. Останні місяці вони з братом щось мутили, якийсь новий родинний бізнес, у який я не ліз, оскільки гроші були партійні і чим це мало закінчитись – ніхто не знав. Я тримав подалі від них заощадження, пачку баксів, зберігаючи її на книжковій полиці поміж сторінками Гегеля. Загалом, я їм довіряв, хоча й розумів, що час шукати собі нормальну роботу.

* * *

      Боря сидів у себе і працював з документами. На столі перед ним лежали папки з результатами якихось соціологічних опитувань. Побачивши нас, відкрив на моніторі сайт обладміністрації.

      – Ага, ви, – сказав бадьоро, як і належить керівнику. – Ну, що? – запитав. – Як справи?

      – Боря, – почав я, – ми до брата мого хочемо з’їздити. Ти його знаєш?

      – Знаю, – відповів Болік і почав уважно оглядати свої нігті.

      – У нас завтра нічого немає?

      Болік подумав, знову подивився на нігті, рвучко прибрав руки за спину.

      – Завтра вихідний, – відповів.

      – Значить, поїхали, – сказав я Льоші й повернувся до дверей.

      – Почекайте, – раптом зупинив мене Болік. – Я теж з вами поїду.

      – Думаєш? – недовірливо перепитав я.

      Везти його з собою не хотілось. Льолік теж, наскільки можна було помітити, напружився.

      – Так, – підтвердив Болік, – поїдемо разом. Ви ж не проти?

      Льолік незадоволено мовчав.

      – Боря, – запитав я його, – а тобі для чого їхати?

      – Просто так, – відповів Болік. – Я не буду заважати.

      Льоліка, схоже, напружувала необхідність їхати кудись із братом, який його щільно контролював і не хотів відпускати від себе ні на мить.

      – Але ми рано виїжджаємо, – спробував відбитись я, – десь о п’ятій.

      – О п’ятій? – перепитав Льолік.

      – О п’ятій! – вигукнув Болік.

      – О СКАЧАТЬ