Обитель героїв. Генри Лайон Олди

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ від кімнати-чорнильниці. Інфернальна гармонія сфер в особистому користуванні. Генеральний психот Приказу, наймиліший Джакомо Паванца, у приватних спасенних бесідах називав це «тугою за утробою», рекомендуючи тривалу відпустку на водах.

      Або короткий, але гіркий запій.

      Барон розплющив очі й зітхнув. Відпустка, запій… Пустопорожні мрії про прекрасне. Машинально перебираючи папери, він наткнувся на ще один конверт, якого раніше не помітив. Адреси, прямої чи зворотної, на конверті не було. На лицьовому боці в червоному сургучі красувався відбиток печатки: грифон сердито роззявив дзьоба. Символ для людини втаємниченої більш ніж ясний: небезпека. Плюс трохи панібратське застереження: «Не клацай дзьобом!»

      У Всевидющому Приказі пакети завжди підписували. Натяки й алюзії тут не заохочувалися. Генрієтта вісточку прислала? Гаразд, подивимося…

      Щільний жовтавий аркуш паперу, складений учетверо. «Верже Алехандро» з відливом у жовток. Буквально годину тому барон тримав у руках його брата-близнюка. Почерк теж виявився знайомим.

      «Баронові Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.

      Ваша світлосте!

      Цим поспішаю довести до Вашого відома, що Ваш брат Хальдріґ – безсердечний бевзень, ганебно байдужий до долі власного сина. Втім, для Вас це, напевно, не новина. Тому переадресовую це послання Вам. Я знаю, Вам уже відомо, що Герман необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак, як близькому родичеві загиблого, а також як обер-квізитору Всевидющого Приказу Вам буде цікаво довідатися про додаткові обставини, що мають стосунок до даної справи…»

      – Агов, світлосте!

      Барон підвів голову. Хоча більше хотілося підняти що-не-будь важке й пожбурити в гостя. Вдруге підряд обірвати читання заповітного листа – це занадто навіть для лагідного аскета.

      – Світлосте, слухай, що скажу… Там наші зібралися. Тільки на тебе й чекають.

      У дверях, загородивши весь отвір, а тім'ям упираючись у одвірок, стирчав рудий бовдур-кінофоб. Ощиривши міцні, білосніжні – й такі нетутешні на Чорній половині! – зуби, він привітно посміхався. З-під коміра червоної блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камінців і річкових мушлів-перламутрівок. Ось, мовляв, що в мене є! Заздріть…

      Конрад тужливо зітхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневі різницю між «Агов, світлосте!» і «Ваша світлосте!» або навіть «Перепрошую, ваша світлосте, що турбую…» Здивується, кліпне пухнастими віями, трусоне намистом, тим повчання й закінчиться.

      – Наші, кажу, всі жданки переждали. Мене відрядили кликати…

      – Добродію, ви впевнені, що в нас із вами є якісь спільні «наші»? Чи ви про величезних і злих собак? Захист від свійських тварин не входить в обов'язки Всевидющого Приказу…

      Не втримався. Поліз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом і золоченою іронією. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзається в гною.

      – Даремно, – не СКАЧАТЬ