Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею. Генри Лайон Олди

Чтение книги онлайн.

      Чергового на вході про мій візит попередили заздалегідь. Мигцем поглянув у журнал, у пред'явлений паспорт і відразу ж видав пропуск, суворо попередивши: «Не забудьте здати на виході!» Спробуй-но тут забути, аякже! Це в Австралії один мій приятель примудрився заначити разовий пропуск у тамтешнє Міністерство Оборони – просто так, як сувенір на згадку! Вартовому на виході сказав, що пропуск загубив, і поки бідолаха-абориген, жертва цивілізації, міркував, що робити – спокійнісінько собі пішов. А нам Австралія не указ! Загубиш пропуск – мабуть, взагалі звідси не випустять. Поневірятимешся зі стогоном поверхами, як безпритульна примара комунізму, і гримітимеш ланцюгів до кінця своїх днів…

      – Пробачте, де тут 36-а кімната?

      – П'яті двері по коридору.

      Оце вже було по-дорослому! Справжні апартаменти старсліда з особливо важливих. Певно, у відділенні йому тимчасову «хижку» виділили, яка вже знайшлася. Величезний стіл: літера «Т» червоного дерева. На стінах – панелі «під дуб» (або насправді дубові?!), книжкові полиці, тяжкі портьєри на вікнах. Розкішне письмове приладдя (чорнена бронза…), два телефони «під старовину». Новенький комп'ютер виглядав у цьому оточенні підозрілим іноземцем.

      – Здрастуйте, Валерію Яковичу. Сідайте.

      Крісла оббиті скрипучою шкірою. Сядеш – потонеш.

      – Ось, ознайомтеся, – беру пачку листків, роздрукованих на «лазерці». Навздогін вручається зелений маркер. – У разі розбіжностей – правте.

      Оперативно працюють! І коли встигли?

      Читаю. Фрази сухі, казенні, не мої – але по суті, нібито, все вірно. Хороша пам'ять у підполковника Качки! Стоп. А це що?

      – Вибачте, Матвію Андрійовичу… Тут написано: «Почувши підряд три постріли»…

      – Щось не так?

      – Ну, спочатку я взагалі не зрозумів, що це постріли. Думав, хлопчаки з петардами. І, крім того, пострілів були два.

      – Ви упевнені? Не помиляєтеся?

      – Ну… – я завагався, спробував пригадати. – Начебто, два. Але ручатися не стану.

      – Я розумію вас, Валерій Якович. Йшли, думали про своє, під ноги дивилися, щоб не впасти… А пострілів насправді були три. Один попереджувальний, в повітря, і два в нього.

      Качка дивиться на мене. Ласкаво, по-батьківськи. Він дивиться – а мені вже, загалом, все ясно. Звичайно, пострілів були два. Обидва – у злочинця. А підполковнику треба, щоб три. Щоб перший – попереджувальний. Ясна річ, начальство у будь-якому разі закриє очі – небезпечний маніяк, не якийсь там задрипаний кишеньковий злодій. Чому б не піти назустріч хорошій людині?

      – Гадаю, ви маєте рацію. Хай залишається три постріли. Я, швидше за все, помилився.

      Качка киває. Ми чудово один одного зрозуміли. Читаю далі.

      Пару дрібних неточностей виправив. Біля кожної правки вивів на полях: «Виправленому вірити» – і підпис. Ще один підпис – в кінці, після «З моїх слів записано правильно».

      – Велике спасибі, Валерію Яковичу. Ви СКАЧАТЬ