Шлях меча. Генри Лайон Олди

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ із себе належну усмішку взагалі не зміг – усе, святковий вир у моїй голові змовк, і я зринув на поверхню таким же, яким був кілька годин тому.

      Емір ледь помітно поморщився.

      – Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далі неголосно, але вже іншим тоном сказав він. – Тут занадто гамірно. Ходімо в мої покої…

      – Як скажете, великий еміре, – ще раз поклонився я й відчув, що кажу не те й не так.

      Цього разу емір Дауд узагалі не відповів, і мені нічого не залишалось, як просто піти за ним.

      5

      В особистих емірових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнірних переможців, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Ні, не своєю пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною відповідністю вдачі й навіть змінам настрою еміра Дауда. Цього, знаю по собі, не так просто домогтися, навіть маючи ідеальних слуг. Утім, де вони, ці ідеальні – крім, звісно, мого Коса…

      Зараз покої мали вигляд похмурий і навіть трохи лиховісний. Більшість свічок у канделябрах на стінах погасили, і по кутках зависли грузлі сірі тіні, немов очікуючи свого часу.

      Вогники решти свічок блукали по перлистій інкрустації стародавніх меблів, наче відкриваючи вхід у якийсь інший, потойбічний світ. Це було красиво, але водночас трохи моторошно.

      Хоча, здавалося б, зовсім недавно я й сам усерйоз хотів вирушити в цей позамежний світ тіней. І нічого, не боявся… та й зараз – не боюся.

      Емір Дауд жестом указав мені на атласні подушки, розкидані по всьому килиму, на підлозі. Я слухняно опустився на одну з них, а Дауд Абу-Салім влаштувався навпроти, тримаючись неприродно прямо.

      Спершу ми трохи помовчали. Я чекав, що скаже Дауд, а емір, певно, збирався з думками. Нарешті він заговорив – і, зізнаюся, від його слів я здригнувся.

      – Ти знаєш, що відбувається в Кабірі, – почав Абу-Салім без жодних передмов.

      Я не відповів. Я не був певен, чи треба тут відповідати, і якщо треба – то як?!

      – Звичайно, знаєш. І всі знають. І я знаю. Але якщо всім це не подобається, то мені це дуже не подобається. Як і тобі.

      – Мені подобається, – гірко усміхнувся я.

      – Не перебивай без потреби. Бо все значно гірше, ніж ти гадаєш, – жорстко сказав емір, кивнувши на мою покалічену руку.

      Це була перша людина, яка не намагалася не зауважувати мого каліцтва.

      – Що може бути гірше, ясновельможний еміре?

      – Те, що це відбувається не лише в Кабірі. Харза, Кимена, Бехзд, Дурбан… Одне слово, по всьому емірату й у багатьох суміжних землях. По кілька випадків на кожне місто, але цих міст доволі багато…

      Я напружився.

      – Учора я говорив із Емрахом іт-Башшаром із Харзи, – продовжив Дауд, дивлячись повз мене. – У нього загинув друг. Та шабля, що в Емраха замість пояса – пам’ять про покійного. Сліди привели іт-Башшара в Кабір. І він, як і ми з тобою, намагається зрозуміти, що відбувається. Ось лише гарячий надміру, як і всі харзійці. СКАЧАТЬ