Син. Ю Несбьо

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ він відчув себе – на одну мить, перш ніж пригадав, що влітку надіває на ніч наочники від ранкового сонця, – відчув себе щасливою людиною.

      У двері подзвонили.

      – Напевне, Едіт, – сказала Ельзе. – Я піду перевдягнусь.

      Вона відчинила двері сестрі й зникла нагорі.

      – Дядьку Симоне, привіт!

      – Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув Симон, дивлячись на сяюче хлопчикове обличчя.

      На кухню увійшла Едіт.

      – Вибач, Симоне, він із самого ранку мізки мені морочив, щоб чимшвидше сюди їхати, аби мати час приміряти твій кашкет.

      – Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогодні, Матсе, не в школі?

      – Бібліотечний день в учителів, – зітхнула Едіт. – У школі не знають, який це жах для мами-одиначки.

      – Тим миліше з твого боку, що ти погодилась відвезти Ельзе.

      – Дарма. Адже він пробуде в Осло тільки два дні, сьогодні і завтра, наскільки я розумію.

      – Він – це хто? – поцікавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його підвестися зі стільця.

      – Американський лікар, який блискуче оперує на очах, – відповів йому Симон, вдаючи, нібито опирається, перш ніж дозволив підняти себе на ноги. – Що ж, ходімо. Побачимо, чи зуміємо знайти справжній поліцейський кашкет. Едіт, а ти налий собі чашечку кави.

      Симон і Матс вийшли у передпокій, і хлопчик аж скрикнув від захвату, коли побачив чорно-білий кашкет полісмена, який дядько зняв з полиці для капелюхів. Але коли Симон припасував кашкет у нього на голові, Матс благоговійно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пістолет» і, навівши на дядькове відображення, зробив «бах-бах!».

      – Ти в кого стріляєш? – запитав його дядько.

      – У лиходіїв, – не припинив стрілянину хлопчик. – Бах! Бах!

      – Назвімо це тренувальними стрільбами, – запропонував Симон. – Навіть поліція не має права стріляти в лиходіїв без дозволу.

      – Поліція має право! Бах! Бах!

      – Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за ґрати.

      – Кого? Нас?

      Хлопчик завмер і спантеличено витріщився на дядька.

      – За віщо? Ми ж поліція!

      – Якщо ми стріляємо в когось, кого мали б натомість заарештувати, ми самі стаємо порушниками.

      – Але… коли вже ми їх упіймали, то можемо й постріляти їх? Хіба ні?

      Симон розреготався.

      – Ні. Згодом суддя вирішує, на який термін вкинути їх до в’язниці.

      – А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирішуєш.

      Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.

      – Дозволь, Матсе, я тобі де в чому зізнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирішувати. Я радий, що моє завдання полягає тільки в тому, щоб ловити злочинців. Адже ця частина роботи найцікавіша.

СКАЧАТЬ