Україна-Європа. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ні, не під град. Ти тоді голосно матюкався, а скло у машині було опущене…

      – А чого матюкався?

      – Бо не поїхав на свою рибалку…

      – Чи мав їхати на город?

      – До речі, після Парижа – прямим курсом. Хай живе картопля! Ти ж не хочеш, щоб я сама?

      – Звичайно, не хочу… І про що б ми ще говорили в Парижі, як не про твою тітку та її город?

      – Тоді я тебе візьму в Туреччину. Хочеш у Мармарис? Ми з Олесею вже обговорили маршрут. Буде та сама компанія.

      – І діти їдуть?

      – Ні, поки внукові не виповниться хоча б три рочки, нехай трохи потерплять.

      – А що, була ідея і мене не брати?

      – Ну, якщо город посадиш, і посапаєш, і жуки покропиш, тоді такої ідеї не буде… Хе-хе!..

      – Хе-хе! Ти ж знаєш, як я люблю городи! І я ж показував тобі французькі городи у Реймсі. Якраз тоді, коли «бус» з івано-франківськими номерами нас обганяв, сигналив землякам. Бачила ті маленькі дачні будиночки?

      – Ну, то були просто дачі.

      – А на Марні, де я тобі показував табличку про Першу світову, де зупинили німців. І в Польщі показував…

      – Ну, в Польщі, ти завжди мені їх показуєш. І де ж той твій бульвар? – переводить тему Кицюня.

      – От, бачиш, а ми вже на ньому стоїмо, – роблю я коло рукою, хоча насправді ще не впевнений, чи це вже бульвар, чи ще однойменна площа, що плавно в нього переходить.

      Але, зрештою, яка різниця! Від річки починається пологий підйом і тут усе вже Сен-Мішель: і площа, і бульвар, і фонтан, і станція метро трохи далі.

      – Десь тут на площі Сен-Мішель в часи Хемінгуея ще було кафе «Для любителів», – озираюсь я.

      – «Для любителів»? – перепитує Кицюня.

      – Просто для любителів, – повторюю.

      – Ти помиляєшся, я також читала це його есе і пам'ятаю, що «Для любителів» було, здається, так дослівно, вигрібною ямою вулиці Муфтар, а тут було інше кафе, куди він приходив писати.

      – Ну, може й так, – погоджуюся я, з Кицюнею важко сперечатися, особливо щодо імен і цитат. – А якщо хочеш до Сорбонни, то це туди, – показую рукою вздовж бульвару. – І Люксембурзький сад там, пам'ятаєш, минулого разу ми до нього так і не дійшли.

      Кицюня каже: «Ну, то ходімо!» – і ми рушаємо широким тротуаром вгору.

      – Сі жур, мадам, якби ти трохи краще знала французьку, то могла б і там читати лекції, – пробую я стати на слизьке.

      Вона не бариться з відповіддю.

      – А якби ти хоч трохи знав французьку, трохи більше, ніж одну фразу, то міг би он розвозити замовлення, – киває вона на якогось моторікшу, що кермує чимось на подобу коробки на колесах із написом, що починається словом «Ordre».

      Кицюню краще не зачіпати.

      – Ми ще на цьому бульварі, здається, не цілувалися, – вдаюся я до випробуваного методу примирення, але вона у відповідь лише мовчки черкає по щоці двома пальчиками.

      Це, звичайно, може означати СКАЧАТЬ