Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чорний, зі стогоном моління, наблизиться туди – він стане чистим, як вода, й щасливим, як перший листок весною під добрими променями сонця, і не буде там місця суєтні світовій, покликам сп’янілій від бруду життя істоті, дзвоненню кайданів і скрепінню ярем – ці властителі світу боятимуться йти туди, а на нахабне прибуття обурилися би всі скелі й дуби всі священної діброви. І вітер, і море, і хмар незлічимі полки, і лист, і звірина. Геть, чорна пітьмо! Тут лише друїди співатимуть містичних пісень, танцюючи невидимі танці. І море там пахне геліотропом, і повітря не таке, як земне.

      Тулл Гостілій збудував колись «храм Блідности». О, чому я не римський цар, не владика всесвітній, що міг би всю землю укрити храмами тобі, о Біла!.. Утворити релігію поклоніння тобі і щоб усі люди спільним хором співали молитву тобі, і щоб діти, усі діти землі, несли тобі найкращі квіти й усипали ними і путь, і п’єдесталь, і місце те, де падає погляд твоїх очей. А тепер я будую храм тобі тільки у власнім серці… Храми з чистих мрій і беззвучних поцілунків сліду стіп твоїх на землі.

      …і думав я про неї день і ніч… і думав я про неї ніч і день. І за те в нагороду прийшов до мене перший незабутній момент.

* * *

      Ми сиділи на веранді, що широкими сходами зіходила в сад. Тихо спускалися генії ночі на невидимих крилах своїх. То там, то там зачіпали вони пером, летючи, частину просторіні – і на тому місці одразу темніло дужче, ніж доокола, і ставала в височині зірка. Душа переповнялася тихим острахом, перемішаним з цікавістю. Очі стежили – чи не злітають з усіх запашних квіток прозоро-чисті феї і чи не розпочинають своїх безшумних танців у повітрі під пісні закоханих, але отвержених гномів та ельфів.

      Все прибирало иньші форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущів та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очі, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз відтіль? Рюбецаль з мішком вугілля на плечах? Чи тінь великого Рамзеса? Чи, може, Вій, страшна потвора, дивна і дика?

      Щоб заспокоїтись, я глянув на Білу. Вона сиділа й ніби вслухувалася в той шепіт, який навівали духи, літаючи навколо. Мені захотілося, аби дооколо її голови показався німб – і німб показався. В якомусь пориві, сам не знаючи, що роблю, я, опустившися вниз, сів біля її ніг і схилив голову їй на коліна.

      Як я це зробив, як я посмів – я й сам не знав.

      В перший момент мені здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум’я вирветься з-під землі, затремтить і обвалиться небесне склепіння… Я хотів зараз скочити, побігти… далеко… на той корабель, що йде до Індії. Але це було один момент, одну нечутну дрібку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплює всю мою істоту, ніби я злітаю кудись і тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтілесний і невідомий. Її рука положилася на мою голову, а я ввесь занімів від щастя…

      – Новалісе, – СКАЧАТЬ