Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ перекладала по раз сотий хусточки, що ще не стратили її улюбленого запаху. Нараз почула в Марусиній кімнатці легенькі кроки. Я пізнала її хід! Вона дійшла до канапи: я чула, як зазвучали пружини під її колінами; потім почула, як відчинилось вікно.

      В тій хвилі, забуваючи про страшну дійсність, в тривозі о її здоров’я, я поспішно відхилила двері й на мить побачила, як вона, клячучи на канапі, вихилилась до половини поза вікно і нахилилась над кущем своїх улюблених білих, пустих рож.

      Я бачила виразно її перехилену головку і велику галузку напіврозцвилих рож…

      Ледве я скрикнула й ступила крок, щоб приблизитись до вікна – в тій хвилі воно само зачинилося, – а вона зникла, розвіялася із запахом рож, що лишився потім в кімнаті.

* * *

      З того часу вона часто вертає. Часом побачу на мить, як вона похилена над столиком читає книжку – часом зачую її насилу здержуваний кашель, часом побачу при фортеп’яні і навіть зачую – сама не знаю чи вухом, чи нервами, її тужні, ледве чутні, добре мені знані мельодії…

      Раз прийшла чогось зворушена. Перейшлася нервово по кімнаті й стала, наче б заговорити хотіла; але в другій кімнаті почулись його кроки і вона зникла мовчки.

      Що вона хотіла сказати? Що долягає моїй голубці? Чому ж не дав він їй заговорити? Чом від якогось часу, він підглядає за мною, кличе мене, тягне вічно між люди?! І то саме тепер, коли я так бажаю тиші, супокою, аж дрожу, щоб не сполошив хто мою солодку пташину. Вона так скоро тоді зникає! – Куди? я й досі не додивилась.

      Лише її прихід я нераз бачу. Часом тихонько відчинить двері, так, як колись, коли хотіла мене ненадійно зайти;[9] то знов, як ось сеї ночі, ввійде до хати з промінням місяця. Було так ясно. Місяць стояв на небі високо, світло його, наче біла, ясна дорога, входило тихо крізь вікно. Помаленьку посувалось воно чимраз далі – аж з білих променів, наче з білої заслони, розвинулася постать Марусі. Припала до моїх колін, потім піднеслася й огорнула мене цілу своїми світляними обіймами. Згодом, вже на зорях – розвіялася наді мною, наче легка хмарочка…

      Як добре після такої ночі! Якась солодка безвладність приковує мене до постелі – я лежу і мрію про неї. Я не лякаюсь тепер нічого, тільки, щоб хто не сполошив сих наших тихих хвилин. Дарма – вони якраз тепер завзялись вдиратися брутально в мій тихий рай і безнастайно мучити мене. Та я вже не позволю нікому володіти собою – досить! Пріч! Не підходіть так близько! От і розбіглись, як череда!.. Так, тільки не дозволити володіти собою!..

      Коли б то було давно се знати! Давно!.. давно!.. се щось таке далеке, що ледве мріє в моїй пам’яті. Жаль про се й думати, бо враз голову стискають якісь залізні обручі, що в’їдаються в чоло так болюче…

      А голова, наче велика, темна, пуста стодола – тихо в ній і пусто. Нараз шум, гуркіт – хтось з’явиться, наче вихор – перелетить – і не здержати! – пропало!

      Часами наповниться вона тихим, лагідним світлом, що роз’яснить найменшу закутину, і я ціла, перейнята образом Марусі, на хвилину забуваю все СКАЧАТЬ