Антологія української готичної прози. Том 1. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ віддавши її за таке ледащо, як ти, не во гнів тобі сеє слово, та опісля і помилували; так ти їх не побачиш з нами. Тож і батько твій не сього приходу, а жидівського, бо п’яний під тином дуба дав, так його з нашої ревізії сключили.

      Почухався Нечипір після такої розмови кріпко та й каже собі нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою їсти вареники!» – та, понуривши голову, став думати, як би то від них відкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощів аж вуса собі розгладив: «Добре ж, їстимете трясця, а не вареник».

      От, як перецілувались усі, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелів дякові гасити свічки, а книжки і усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повів з церкви і каже:

      – А нуте, панове-миряни! ходіть за нами, будемо розговлятись.

      От, як повиходили усі і позамикали і церкву, і цвинтар і зійшли на кладовище, отець Микита й каже:

      – Ану, чоловіче з того світу, виймай свій гостинець, та гляди, щоб ти вділив його кожному по частині: мені, попові, звісно, учетверо проти простого, дякові удвоє, паламареві у півтори проти простого; а затим і старому, і малому, усім порівну; і щоб ні одному ні більш, ні менш; коли ж гаразд не поділиш, що кому не стане або кому більш, а иншому менш буде, то тут тобі і амінь! Таки тут тебе і розірвемо на манесенькі кусочки. От що!

      – Та що се за напасть така? – гукнув на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. – Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко п’яний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на рахівниці розлічить, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.

      – Але! Нам нічого до писаря, – зашипіла уся громада. – Він уже нам не суть начальник, ми тут старші!

      – Коли ж ви тут старші, так цур же вам! – крикнув на них Нечипір, та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому… так що ж! Бачиться, й б’є, ще й дуже б’є: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче… так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозламував, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки ще гірш їх розсердив… бо як кинулись усі на нього, як заревуть:

      – Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки.

      Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись:

      – Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками… О, та й змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві, вуха так померзли, що не то що!

      – Яка тобі шапка? – відозвались до нього мерці. – Роби своє діло, бач, вже нерано!

      – Те-те-те-те! СКАЧАТЬ