Оленіада. Ірен Роздобудько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відчинити двері. Головне не пустити нахабу далі передпокою.

      Як завжди, Бодя жував велику кулю з п’ятьох зелених гумок. Рот його був переповнений слиною. Зоя зморщилася.

      – Ну?… – сміливо сказав Бодя тоном техаського рейнджера і густо почервонів.

      – Що – «ну»? – знервовано повторила Зоя і почала розчісуватися перед люстром.

      Бодя зомлів і, як годиться, видув велику кульку.

      – Ну… Як там ріг?

      – Та ти що, хлопе, шантажувати мене прийшов? Який такий ріг?! Ріг – то мертвий вантаж, клопіт один. От будуть гроші… Тоді побачимо. А зараз нема про що говорити… Половина справи не рахується.

      Бодя напружив чоло, втягнув кулю назад.

      – Я згоден і на половину… справи, – пробурмотів він.

      – Себто?… – не зрозуміла Зоя Павлівна.

      – Ну, той… – сказав Бодя, і знову з його рота полізла зелена куля.

      – Ти ким хочеш бути? – спробувала перевести розмову Зоя, поглядаючи на годинник. – Мабуть, склодувом?

      Бодя знову напружився.

      – Не хочу… – промимрив він.

      – А чого ж ти хочеш?!

      Бодя голосно втягнув кульку.

      – Ти можеш дихати нормально? – суворо запитала Зоя. – Кажи і йди геть: у мене обмаль часу!

      Бодя витер рота, пару разів жуйнув і наважився:

      – Сек…усу…

      – Чого? – не зрозуміла чи вдала, що не розуміє, Зоя Павлівна.

      – Ти обіцяла… – пробурмотів Бодя.

      – Кажу ж тобі, йолопе: ріг – то півсправи. Відпиляти ріг може кожний!

      – Ну… Нехай буде півсправи… – сказав Бодя і ледь стримав бажання дмухнути в глевкий кавалок, котрий перекочував у роті.

      – Та як ти собі це уявляєш? – засміялась Зоя. – Ногу показати тобі, чи що? Якого ще «секусу»?

      – Не-тра-ди-ці-й-но-го… – по складах вимовив Бодя і видав «на-гора» таку кулю, що Зоя змушена була відступити на два кроки в тісному передпокої та випустила з рук гребінець.

      Скориставшись нагодою, Бодя швидко витяг з кишені касету з яскравими красномовними малюнками:

      – Ось тут усе показано…

      Зоя прийшла до тями.

      – Ах ти шмаркач! Негідник! Крадій! Таке пропонувати! Півсправи йому подавай! Це ж треба, що вигадав! Півсправи!!!

      Зоя зареготала. І бідолашний Бодя інтенсивно запрацював щелепами.

      – А ну кажи мені, що ти маєш на увазі? – наступала на нього Зоя Павлівна, відтискаючи до дверей. – Кажи мені прямо! В очі дивись! Я сказала в очі!

      Бодя розгублено замекав. Ситуацію врятував дзвінок у двері. Розпашіла Зоя рвучко розчахнула їх. На порозі стояв шинкарчин малий із підозрілим згортком в руках.

      Бодя закляк, поглядаючи то на нього, то на згорток – з рота самі по собі полізли цілі грона зелених куль. Недосяжна Зоя здалася йому ще недосяжнішою. Ледь не збивши хлопця з ніг, він вискочив на сходовий майданчик, ляснувши СКАЧАТЬ