Мальва Ланда. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Що ближче підходив до смітника, то все густішали і густішали звалища брухту. Здавалося, що все те залізяччя тікало, розповзаючись на всі боки та шукаючи самоти і супокою в прохолодних нетрях бур’янів, щоб спокійно дійти небуття й розсипатися, щезнути безслідно. Там, удалині, аж ген на обрії, пишно й урочисто височіло сміття, наче пасма гір, і Бумблякевичу навіть здалося, що він знаходиться не на львівських околицях, а десь у блаженній Індії, і то вдалині сяють вершини Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди, і навіть можна розрізнити його долоню, котра привітно благословляла мандрівця. Залізяччя залягало в якомусь потаємному порядку, бо як тяглися дроти, кабелі й троси, то тільки вони, а вже далі починалася смуга перехідна – кінчалися дроти, починалися рури і батареї. Минувши цю, загалом зручну для мандрівки, смугу, Бумблякевич потрапив до царства кухарського начиння – діряві баняки і горнята, пропалені рондлі і бляхи для тістечок, покручені виделки, ложки, хохлі, чорні розбиті пательні, луджені-перелуджені чайники, а то раптом ціле царство газових плиток, котрих захопили в полон трава і кущі ожини. За якусь годину Бумблякевич блукав уже серед брухту всілякої машинерії – комбайнів, тракторів, сіялок, віялок, плугів, причепів… Усе це височіло нагромаджене одне по однім так густо, що далекі сміттярські гори щезли разом з обрієм, і Бумблякевич мусив добре вважати, щоб не зблудити.

      Зненацька побачив довжелезну люфу, що цілилася йому просто в чоло. На якусь мить завмер і дивився в жерло, мов загіпнотизований удавом кролик. Тоді обережно ступив лівою ногою вбік і перехилився так, щоб люфа вже не була наставлена на нього. Полегшено ковтнув повітря. Але не встиг зробити й кроку, як пролунав оглушливий скрегіт, панцерник здригнувся і, важко крекнувши, наставив знову люфу в чоло Бумблякевича. Того вже було занадто. Бумблякевич підняв руки і роззирнувся – ніде не було ні душі. Високо над головою заходився від щастя жайвір, і Бумблякевичу подумалося: «Чому я не жайвір, чому не…» Тут панцерник знову заскреготів, і на вежі відкрився люк, а з люка висунулася голова дядька з довжелезними чорними вусами, що стирчали в обидва боки, наче віхті соломи.

      – Слава Україні! – гримнув дядько.

      Бумблякевич здригнувся і ледве збагнув, що має відповісти. Нарешті видихнув:

      – Героям слава!

      – Ага! – втішився дядько. – То ви наш? Можете опустити руки. Називаюся Льольо Пуцик. Можете мені казати «пан офіцер».

      – А я просто Бумблякевич. Хтів би-м пройти на смітник.

      – Службово чи приватно?

      Бумблякевич замислився, що можна відповісти на це, і вибрав перше:

      – Радше службово.

      – Ага, – похитав головою дядько. – А на кого, коли не секрет, служите?

      – М-м… бачите… я є історик…

      – Історики різні бувають.

      Бумблякевич подумав, що це так на нього сонце діє, і, зірвавши лопуха, накрив ним лисину. Голові стало відразу легше, але думки все одно не висвітлилися і блукали в суцільному мороці.

      – Шукаю СКАЧАТЬ