Мальва Ланда. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Бо то, видите, як Різдво, як Паска, то ми ся вифрантимо на ґлянц, а воно ті ходе як в пйонтки, так в свйонтки, ані куті, ані паски не їсть, бо йому не вільно. Ми звикли по-людськи: «Прошу пана, добродію», – а воно до мене: Гафія Степанівна! Та я тобі така Гафія Степанівна, як ти мені генерал де Ґоль!.. Аж ту хлюсь – незалежна Україна! Воно зара до мене: «Прошу, пані Гущакова, чи не могли б ви мені підповісти перепис паски, бо нам вже вільно?» Як ся вам тото подобає? То треба було аж незалежність проголосити, жиби воно до мене «пані» сказало? Ну, дяка й за те… Але мене лиш їдно цікавит – якби Союз не розпався, то воно, бідака, так паски й не спробувало би?

      – Перепрошую, але… – знову спробував Бумблякевич.

      – А-а, вже вгадала! Ви не до тих і не до тих, а ви з елєктровні і прийшли лічильники справдити, нє? Бо скажу вам як стій, то вони мають їден лічильник на всю хату і жеруться за него, як дурні за ґальошу. Цілком можливо, жи хтось із них махлює. Штрик лише в тому, хто? Але при моїй чутливій допомозі пан розв’яже тото завдання, як шнурівку на черевику… Ну, тепер слухаю пана.

      – Якщо ви не будете перебивати хоча би півхвилини, то я спробую вам пояснити, кого шукаю…

      – Або я вас перебила? Та най мені кертиця вазонки порицькає, як я вас перебила!

      – Ну, добре… Бачите, я є історик… Мене цікавлять люди, які мешкали тут перед війною…

      – А-а! То вам вельми пофортунило. Ви натрапили на справжній скарб. Я є тим скарбом. Маю голову в папільотках, але знаю напам’ять усі родини, які ту мешкали в перетині кільометра. Чи ви чули коли про пані Жуковську? Ну – така в шляфроку, як хінська пава! Пані Жуковська не знала і половини тих, що я знала, а прецінь мешкала тут ше за бабці Австрії.

      – О, то мені й справді пофортунило. Але розкажіть мені про той будинок навпроти… Ви казали, що хтось там живе в сутерині.

      – А-а, Мандюкова? Стара згрибіла бабенція.

      – Вона сама живе?

      – Як палець сама. Але нашо вона вам здалась!

      – Чи в тій пивниці вона мешкала й перед війною? – спитав обережно Бумблякевич.

      – Аякже! Тут ся народила. Тільки то вже пропаще створіння. З’їхала з даху безнадійно. Цілісінький день по сміттярках тілько швеньдь та швеньдь, іншої забави не має. Я вже їй кажу, пані Мандюкова, дайтесі на стриманє, нашо вам стілько того дрантя? А вона іно головою хить-хить і бурмоче щось під ніс. Зате розвела котів – Матко моя Замарстинівська! – всеньку вулицю стероризувала! Так з котами і жиє, і спить, і їсть, і по смітниках мандрує. Нема на те рятунку. Сама лиш надія, що колись дасть дозаду і буде фертик. Ми вже навіть пробували її в притулок спровадити, але де – не далася.

      – А ким вона була раніше?

      – А ніким. Так ніде не робила ані їдного дня. Як була молода, то фуркала, як горобчик, за нею ту мало не в кареті приїжджали. За перших руських дістала якийсь папір, жи вона безнадійно хора і робити не може. Так з тим папірком і до нині. Ніби інвалід. А який СКАЧАТЬ