Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Шлях Богомола. Імператор повені - Володимир Єшкілєв страница 32

СКАЧАТЬ саме повітря налякано зміїним походом: вітерці та протяги повтікали з горба, дерева завмерли, позникали і птаство, і комашня. А ще двічі народжений відчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земні навідали перед Здвиженням старе капище.

      Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божниці, тричі вклонився ідолові, проказав молитву до Живи, сімома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерів від побаченого там. На пласкому, широкому як стіл, требищному камені, просто перед лялею,[42] звивала кільця величезна змія. Товщиною вона перевищувала пересічну гадюку більш ніж утричі. Срібляста мережка, що нагадувала рунічні письмена варягів, прикрашала білу луску небаченого гаспида. Тітіра сиділа з краєчку і дивилась на гостя крізь примружені повіки. Немите волосся її настовбурчилось, косми стирчали, немов промені темної корони.

      – Добридень, Тітіро, – видавив з себе Волх, не відриваючи погляду від могутнього зміїного тіла. «Гадюча цариця!» – здогадався він.

      – І тобі добро, відуне, – відповіла Зміївна. – Бачиш, до мене на свято неньо завітали. Сидимо з ненею, про те й про се собі теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.

      – Й що ж казала про мене… неня? – Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.

      – Що ти нечемний.

      – Через що?

      – А навіщо намазався ясеневою витічкою? – Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. – Пхе, яке бридке… Добре, хоч часником не натерся.

      – А що ще казала?

      – Катма в тобі їжака, каже.

      – Їжака?

      – Твердості їжачої, – зійшла до пояснень причинна. – І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак – не буде так!»

      – І се є зле?

      – Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.

      – Хіба?

      – Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.

      – І хто ж тепер у лісі пан?

      – А нікого нема, – хитро вищирилась Тітіра. – Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто.[43] Геть всі-всі повтікали.

      – Від кого? Від чого?

      – Не стомився стояти? – ухилилась відповісти Зміївна. – Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

      Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі, чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

      – Ти не їжак, не їжак… – зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

      А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

      – Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.

      – А хіба ж не відаєш?

      – Якби відав, то не йшов би сюди.

      – То СКАЧАТЬ



<p>42</p>

Ляля (іноді – ляляка) – туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богині.

<p>43</p>

Літній Сварог (Високий Сварог, Ясна Сварга) – свято ковалів, що наставало на третій день по літньому сонцестоянню. У цей день ковалі розплачувались з жінками і дівчатами за кохання мечами для їхніх чоловіків і наречених.