Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ її підібрав. А хто така й звідки, не знаєш. Пожалів і підібрав. А ти, дівко, скажеш, що з роду Всеволода. Їхнє городище далеко, наші там мало кого знають. Скажеш, що по гриби пішла та й заблукала дуже.

      – Навіщо мені брехати?

      – Слухай, дурна! – знову в голосі Велимира задзвеніло залізо. – Ти тут чужа, і рід ваш проклятий для нас. А тому для твоєї ж небезпеки скажеш, що велів. І мовчи більше, не клич лиха!.. Болеславо! Голубо! – покликав він жінок.

      Ті не примусили себе довго чекати, увійшли до хати і з цікавістю дивилися на Неждану.

      – Прийміть її, – вказав Велимир на дівчину. – Дівка в нас поживе трохи. Люди будуть питати, хто така та звідки, скажете: Чеслав у лісі підібрав, заблукала… Ну, ви тут розбирайтеся, а ми з Чеславом підемо на берег човни подивимося. Кажуть, якийсь тріснув-продірявився. Ратибор з’явиться, нехай доганяє.

      Велимир із сином вийшли з дому. Усю дорогу до річки йшли мовчки. Тільки на березі батько заговорив:

      – Гарна дівка! – і, помовчавши, додав: – Сподіваюся, у тебе розуму вистачило не попсувати її?

      – Вистачило, – глухо відповів Чеслав.

      – Не думаю, щоб Буревой так просто погодився зі зникненням дочки, – міркував уголос Велимир. – Шукати буде. А може, ті чужинці, що круг нашого городища тупцювали і про яких Сокіл казав, і були його людьми?

      – Я обережний був…

      – Обережний! Обережний!.. – передражнив сина Велимир. – Досить товкмачити про свою обережність. Дивись, куди вона тебе привела!..

      Але Чеслава це не збентежило:

      – Сокіл казав, що не бачив свіжих слідів. Пішли чужі, – йому самому хотілося вірити в це. – А дівок і раніше зазвичай крали.

      – Крали… – думаючи про щось своє, повторив уже тихіше Велимир. – Бачу, люба вона тобі, Чеславе…

      – Люба…

      – …Як батько можу зрозуміти тебе, але як відповідальний за весь Рід наш не можу допустити такої сваволі. Не за законами це нашими, не по правді… – так само спокійно продовжував Велимир. – І проти предків наших я не піду, і тобі не дам цього зробити.

      Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку – стримано та поважно:

      – Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!

      – Сміливий?! – вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: – Виконаєш волю мою й Роду нашого!

      – Але й свою не дам зашморгом задушити!

      – Щеня! Батька ослухатися здумав?!! – заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. – Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?

      Рука у Велимира була ой яка важка! Чеслав, стримуючи мимовільні сльози, відступив на крок. У ньому кипіли злість, образа й потоптана гордість. Скуйовджений, злий, з палаючим вухом, він був схожий на молодого задерикуватого СКАЧАТЬ