Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

Чтение книги онлайн.

      Старий не вірив очам своїм, чи то ся в сні, чи на яві діється, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця і каже:

      – Івасейку, синочку мій, голубчику мій, зозуленько моя, та я вже мій вік за тобою переплакав, звідки ти ся ту взяв, та звідки ж у тебе такі статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?

      І дивиться синові в очі, рад би правду від нього дізнатися.

      – Ні, татку – каже королівна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мій муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.

      І розповів Івась все, що му ся де притрафило, же він хоча королевичем став, а таки душі своєї не запропастив.

      Старий, втішений дуже, забрав їх з собою до села, де всі люди зійшлись на гостину, яку королевич справив.

      На другий день хотів Івась забрати вітця з собою до своїх палаців, щоби старий свій вік в щастю та в утісі опровадив. Лиш старий не пристав на тоє, тілько каже:

      – Не для мене замки і палаци твої, їдь щасливо, мій сину. Най тебе Бог на всіх твоїх замислах благословить, що в щастю та достатку о твоїм старім татуню не забув. Ту я ся родив, ту проживав, ту мою небіжку землею вкрили, ту вже гадаю і вмирати, їдь з Богом домів, я втішений, що знаю, що жиєш та щасливий, а як Бог дасть хрестини, то ми дай знати, я приїду, щоби внука побачити і пригорнути до серця свого.

      Син від'їхав. Небавом помер старий король, Івася обрали всі за короля, бо дуже ж то розумний був. І дав му Бог сина. Зараз слав до вітця і просить, щоби на хрестини приїхав.

      Старий заложив стару шкапину до воза і приволікся до замку. Цілий двір, навіть сам владика вийшли навпроти нього. Як тілько над'їхав, так зараз зачали стріляти, музики заграли, всі вітали го красненько.

      Він зняв шапку, тай звільна пішов до церковці, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу і подякував за таку велику втіху, яку на тім світі дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки і поблагословив. Та вже звідтоді й лишився жити із сином і внуком у добрі та достатку.

      Кобиляча голова

      Були дід і баба. Дід мав свою доньку, а баба свою. Дідова була роботюха, яких мало, до всякої роботи не полінувалася, найраніше вставала, і вдома лад зробила, і на заробок пішла, і найпізніше йшла спати. До жнива не було їй рівної в цілім селі, і не було над ню луччої прялі. Вона старалася і на себе, і на тата, і на мачуху, і сестру, і коло всіх ходила. За тоє бабина донька була лядащо, а іно любила багато їсти, а пити, а музику, а при всякій роботі дрімала. До кужелі уже її і не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тоді, як уже сонце підійшло на три хлопи. А не мож було нічого їй сказати, бо зараз обі з мамою скакали до очей, як гадя. Ба і кого били? Дідову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дівку. Уже така дідова недоля, що не годен був далі терпіти, повідає:

      – Ходи, дитинонько, ти їм не догодиш, поведу тя на службу.

      Забралися, ідуть, а йшли через ліс. Повідає старий:

      – Іще, СКАЧАТЬ