Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа. Владимир Войнович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ півпуда борошна і сказали: живіть тута як знаєте. Хто помре, тому туди й дорога, а хто виживе – молодець. Зоставили, щоправда, декілька лопат, граблів, вил і одну сокиру.

      Коли туди приїхали, морози, на щастя, скінчилися, сніг розтанув, але зарядили дощі, і багато днів небо текло на них безперестану, степ, промокнувши наскрізь, стояв набухлий, порожній, з краю в край зарослий ковилою та полином, і ніяк не уявлялося, що тут можна якось жити.

      Не тільки жінки, а й мужчини дорослі плакали, наче діти. Але батько Тимошів, Тимофій (також Шапкін), сказав, що з плачів толку мало, сльозами горю не зарадиш, усім велів братися за інструменти. Сам перший увігнав у землю лопату і став рити землянку. Кому не дісталося головної роботи, того посилали в степ шукати дике просо, шалфей і всілякі трави, рвати руками ковилу та полин, щоб палити для обігріву і ловити, коли пощастить, хоч сусликів, хоч мишей – робити припаси. На цих припасах довго не протягли б, але батько якось кудись пішов далеко, а приїхав конем. Коня убили, а м’ясо його їли потім усю зиму. Пощастило, що знову випав сніг, морози вдарили і м’ясо не псувалося. До того часу вже викопали дві землянки, скапарили грубку і так жили, та не всі вижили. Першим дід на той світ пішов, а до весни обидві Тимошині сестри занедужали якоюсь швидкоплинною хворобою і невдовзі також померли.

      По весні покликав батько Тимошу із собою в біги. Нехай упіймають, посадять, уб’ють, усе ж буде ліпше, аніж тут помирати.

      Ішли вони через степ, дісталися станції Єсиль, там залізли у вагон із бринзою. Батько наївся бринзи і в тому ж вагоні помер від завороту кишок. А Тимошу схопила залізнична охорона, після чого його відлупцювали і відправили в дитбудинок. Там він навчався спочатку у звичайній школі, потім у школі фабрично-заводського навчання і до призову в армію працював штукатуром.

      Тимоша писав справно, його листи – бруднувато-жовті трикутники – приходили майже щодня. Тимоша розмальовував своє минуле і теперішнє життя до найдрібніших подробиць, розповідав про загиблих і поранених однополчан, а діда Шапкіна про його життя не запитував, наче вважаючи, що з ним нічого не трапляється і нічого статися не може. Дід давно вже помер, а Тимоша все писав і писав, не звертаючи уваги на повне ненадходження йому відповідей з Красного.

      10

      – Ну шо? – нетерпеливо питала Нінка. – Нічо з Енської частини?

      – Нічо, – зізнавалася Нюра. – Я вже другого листа туди написала: ні одвіту, ні привіту.

      А Нінка була із тих людей, кому нетерпеливиться, зображаючи товариське співчуття, сказати близькій людині таку гидоту, щоб на душі тоскно стало й незатишно.

      – Як же ж, – хитала вона головою, – він напише! Прям щас ухопить олівець і напише. Що я скажу тобі, Нюрок, дарма ти ждеш і сама себе зводиш. Не хочеться мені тобі казати, їй-бо, не хочеться, але як подруга подрузі скажу: не жди, не надійся, на себе одну вся твоя надія і єсть.

      – Та шо ти таке кажеш! – ображалася Нюра. – Чом же це мені не надіятися? СКАЧАТЬ