Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ти що робиш? – заволав на хлопчика льотчик. Хлопчисько злякано пірнув у натовп, але згодом знову з’явився. Палицю, однак, викинув. Плечовий, послухавши, який звук видало крило, похитав головою і запитав у льотчика, приховуючи глузування:

      – Свинячою шкірою обтягнуто?

      – Перкалем.

      – А що це?

      – Така річ, – пояснив льотчик. – Матерія.

      – Дивина, – сказав Плечовий. – А я думав, він увесь із заліза.

      – Якби із заліза, – знову встряв Курзов, – його б двигун у вишину не підняв.

      – Піднімає не двигун, а підйомна сила, – сказав відомий своєю вченістю комірник Гладишев.

      За вченість Гладишева всі поважали, проте в цих його словах засумнівалися.

      Жінки цих розмов не слухали, в них була своя тема. Вони розглядали льотчика, не соромлячись його присутності, наче він був неживим предметом, і вголос обговорювали його вбрання.

      – Шкірянка, жінки, – чистий хром, – стверджувала Тайка Горшкова. – Та ще зі складками. Для них, певно, хрому не шкодують.

      Нінка Курзова заперечила:

      – Це не хром, а шевро.

      – Ой, не можу! – обурилася Тайка. – Яке ж шевро? Шевро ж бо з пухирцями.

      – І це з пухирцями.

      – А де ж тут пухирці?

      – А ти помацай – побачиш, – сказала Нінка. Тайка з сумнівом поглянула на льотчика й мовила:

      – Я помацала б, так він, напевне, лоскоту боїться.

      Льотчик знітився і почервонів, бо не знав, як на все це реагувати. Його врятував голова Голубєв, який під’їхав до місця події на бідарці.

      Сама подія застала Голубєва в той момент, коли він разом з одноруким рахівником Волковим перевіряв бабу Дуню на предмет самогоноваріння. Результати перевірки були наочними: голова злізав із бідарки дуже обережно, довго намацував носком чобота залізну скобу, що висіла на дротині замість підніжки.

      Останнім часом пив голова часто і багато, не гірше, ніж той, який повісився в Старо-Клюквиному. Одні вважали, що він пив, бо був п’яницею, інші гадали, що спричинилася до того сім’я. Родина в голови була велика: дружина, в якої постійно боліли нирки, й шестеро повсякчас замурзаних дітей, котрі без угаву билися між собою і багато їли.

      Усе це було б не так страшно, але, на лихо, справи в колгоспі йшли кепсько. Себто не так, аби дуже погано, можна було б навіть сказати – добре, але щороку дедалі гірше й гірше.

      Спершу, коли від кожного двору все стягли в одну купу, купа та мала показний вигляд, і господарювати над нею було приємно, а потім дехто спохопився і пішов тягти назад, хоча назад не давали. І голова відчував себе в ролі тієї жінки, яку посадили на купу барахла – вартувати. Оточили її з усіх боків і тягнуть кожен собі. Одного за руку вхопить, інший у цей час з-під неї ще щось висмикне, вона до нього – той утік. Що тут вдієш?

      Голова страждав, опинившись у такому становищі, не розуміючи, що не він один винен у цьому. Він весь час чекав, СКАЧАТЬ