Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зупинка! А пасажири! Які всі статечні люди! Мери, кюре – хто їде в Нім до префекта, хто до єпископа, шовкопрядильники, що тихо-мирно повертаються додому із Мазе, школярі, що їдуть на літо до батьків, селяни у вишиваних сорочках, чисто поголені (видно, що голилися того ж таки ранку), а нагорі, на імперіалі, – всі ви, шановні стрільці по кашкетах, завжди в доброму гуморі, завжди веселі… Увечері, повертаючись з полювання, кожен із вас дивиться на зорі й співає свій романс… Любо-мило слухати…

      Ех, було й загуло, пане Тартарене… Кого вожу я тепер? Усіляких бусурманів, од яких я набираюсь бліх, усіляких негрів, бедуїнів, солдатів, авантурників, що їх понаїхало сюди з усього світу, обідранців колоністів, які просмерділи мене своїм гидотним тютюном… І все це ґелґоче такою мовою, що й сам Господь Бог нічого не розбере… А догляд за мною!.. Погляньте лишень! Ніколи не чистять мене, не миють. Навіть мастила – колеса змастити – шкодують. Запрягають у мене не гарних, сумирних коней, а тутешніх низькорослих конячок, у яких мовби чортяка сидить: хвицають, підстрибують на бігу, як кози, кусаються, розбивають копитами голоблі… Ой-ой-ой!.. А шлях! Тут іще так-сяк, бо начальство близько, а далі – бездоріжжя! Плуганишся навмання через гори й долини, крізь зарості карликових пальм та мастикових дерев… Кондуктор зупиняє мене там, де йому заманеться: біля цієї ферми, біля тієї.

      Буває, через цього шалапута я накидаю круга зо дві милі – йому, бачте, закортіло навідати приятеля й хильнути з ним абсенту чи сидру… А потім – поганяй, візничий, надолужуй згаяне!.. Сонце палить, гаряча курява всього тебе запорошує… Та байдуже – поганяй! Зачепився, мало не перекинувся – поганяй! Через річку плавом – мокнеш, застуджуєшся, потопаєш… Поганяй! Батож! Стьобай! А пізно ввечері тебе, мокрісінького, ставлять біля караван-сарая, і ти, старий та немічний, – адже в мене ревматизм! – мусиш спати просто неба, під холодним вітром. Уночі шакали та гієни обнюхують мене, залазять усередину погрітися… Ось до чого я дожився, любий пане Тартарене!.. І на таке життя приречений аж доти, поки одного лихого дня, попалений сонцем, згнилий від вогкості, впаду, знесилений, на якомусь повороті цього триклятого шляху, і араби зварять на моїх старечих кістках собі кускус.

      – Блідах! Блідах! – вигукнув форейтор, одчиняючи дверцята.

      II. Заходить низенький чоловічок

      Крізь запотілі шибки Тартарен Тарасконський ледве розгледів гарну будівлю супрефектури, а перед нею – прямокутний майдан, обсаджений апельсиновими деревами та оточений аркадами; на майдані марширували солдати, які в рожевій ранковій імлі здавалися якимись несправжніми, олов’яними. У кав’ярнях відчинялися жалюзі. На розі – базарчик, де торгували городиною… Видовище чарівне, проте левами тут і не пахло.

      – На південь! Далі на південь! – прошепотів відважний Тартарен і знову забився в куток.

      Аж тут дверцята відчинилися. Війнув струмінь свіжого повітря і разом із пахощами апельсинового цвіту приніс на своїх крилах чоловічка в коричневому сюртуку і в чорній шовковій СКАЧАТЬ