Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.

      – Всемогутній Боже, там же ховали померлих від чуми, – застогнав він.

      – Хтось із них вас впізнає? – скривив губи єпископ.

      Бургомістр не втримався і вилаявся щиро.

      – Тсс, – зашипів могильник, коли вони наблизились до першого хреста, – слухайте…

      Зовсім недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час від часу натрапляв на камінь і лунко при цьому дзвенів.

      – Хтось блюзнірствує, – тихо промовив Шольц.

      – Авжеж, і не просто так, – відповів єпископ, – і не просто «хтось». Дочекаємось блискавки, і ви спробуєте впізнати цих людей.

      – Ви гадаєте, я маю їх знати?

      – Упевнений. Підійдімо ближче…

      – Сюди, мої панове, – озвався гробар, нагадавши про свою присутність, – сюди. І пригніться…

      Він затяг їх за широчезне дерево, якому вода добряче підмила коріння і воно стирчало тепер у темряві, як багатоголова гідра.

      Троє завмерли у своїй засідці, прислухаючись до нічного дійства. Бургомістр, що мав кращий зір, до болю витріщивши очі, поступово починав розрізняти силует чоловіка в білій сорочці. Цей зрадливий колір не змогла приховати навіть темна, як сам диявол, ніч.

      – Щось бачите? – запитав єпископ.

      – Так, здається… – відповів Шольц.

      – Коли мигне блискавка, – мовив Лібер, – будьте готові придивитися якомога, мусите впізнати цих людей.

      – Гаразд, – пробурмотів той.

      У ту ж мить небо спалахнуло, і проступила доволі страхітлива картина: промені світла заплутались, як душі померлих, у тумані, що огортав сірі кам'яні хрести, які на мить відкинули різкі лиховісні тіні. Запахло спліснявілим потойбіччям…

      Серед цього мертвого світу на купі розрихленої землі і каміння стояли двоє. Один був той самий чоловік із лопатою, а поруч – жінка в темному футеркові поверх легкої сукні.

      – Ну? – випалив нетерпляче єпископ, коли все знову вкрилося темрявою.

      Шольц мовчав і лише важко дихав. Незважаючи на туман, він добре розгледів дві знайомі йому постаті.

      – Кажіть же! – сердито наказав єпископ.

      Новий гуркіт грому врятував бургомістра від відповіді. Очі Лібера горіли в темряві, як очі Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум'ям.

      – Не розгледів, – застогнав Шольц, – так несподівано… ця блискавка…

      – Годі скиглити, ви впізнали цих людей? – почав втрачати терпіння єпископ.

      – Не впевнений…

      – Менше з тим, – раптом змінив тон Лібер, – я знаю цих двох! Жінка – відьма, а чоловік – єретик. І ви бачили там, біля них, розриту могилу, адже так?

      – Так, – вичавив із себе бургомістр.

      Листя вгорі раптом зашелестіло, і великі краплини холодного нічного дощу вперіщили їх по обличчях.

      – Ходімо звідси, – благально мовив Шольц, – на мені тільки сорочка.

      Єпископ накинув на голову СКАЧАТЬ