Жак-фаталіст і його пан. Дени Дидро

Чтение книги онлайн.

      – Що вам треба?

      – Їсти.

      – Їсти! Ви негодні жити…

      Іноді я ішла геть і цілий день нічого не їла, іноді напосідалась, і мені ставили на поріг страву, яку посоромилися б дати тварині. Я брала її плачучи і йшла. Іноді мені траплялося приходити двері хору останньою, я заставала їх замкнутими; ставала під ними навколішки й чекала там кінця відправи. Коли це в саду було, я верталась до келії. Тим часом сили мої занепадали від недостатності харчу, від поганої якості того, що я їла, а ще більше від страждання, якого завдавали мені повсякчасні прояви жорстокості. Отож я відчула, що коли страждатиму неремстиво, то й кінця ніколи не побачу своєму позову. Тому я вирішила поговорити з настоятелькою. Напівмертва від страху, я пішла все-таки й тихо постукала до неї у двері. Вона відчинила, побачивши мене, оступилась на кілька кроків, крикнувши:

      – Відійди, віровідступнице!

      Я відійшла.

      – Ще…

      Я ще відійшла.

      – Що ви хочете?

      – Як ні Бог, ні люди не засудили мене на смерть, то я хочу, паніматко, щоб мені дали жити.

      – Жити! – мовила вона, повторюючи слова сестри-куховарки. – Хіба ви гідні цього?

      – Тільки Бог знає це. Але попереджаю вас, що, коли мені відмовлятимуть у їжі, я муситиму поскаржитись на це тим, хто взяв мене під свою оборону. Я тут лише тимчасова мешканка до того часу, коли моя доля і становище будуть вирішені.

      – Ідіть, – сказала вона, – не поганьте мене своїми поглядами. Я подбаю про це…

      Я пішла, а вона люто зачинила двері. Мабуть, наказа вона дала, але мені від того мало що покращало. Не коритися їй у цьому вважалося за заслугу – мені кидали найгіршу страву та ще й псували її попелом і всякими покидьками.