Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ знайомі відійшли від неї, розчаровані, а нові розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звісно, кооператора та Льови, неодмінних, мовляв, спутників її життєвого руху!

      Тепер вона зв’язувала ці три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука їх до неї скерувала. Острах узяв її тоді, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за її спиною й непомітно пантруючи кожного її руху. Чого він хоче і хто він такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступає в її сліди й несе в собі страшні несвітські бажання, – може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи її появи?

      Вона здригнула й хутко роздяглася.

      Розпаливши в грубі, Марта під діянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порізнених уривків, що послужливо спливали їй у пам’яті, уривків, до різного часу навіть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дійсністю власні мрії, ніби явно снячи, ліпила дівчина чоловічу постать, відчувала її близьку присутність і невимовлені слова. І ця постать, яку вбачали її нерухомі очі, нашила на неї жагучим огнем, поволі перетворюючись у казкового велетня, в радісний кошмар неспокійного чуття.

      У двері раптом постукано.

      – Хто там? – злякано скрикнула дівчина.

      На порозі з’явився Льова. Він міг без сторонньої допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.

      – Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти, – буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.

      – Та я, Марто, власне, на хвилинку, – стурбовано промовив той. – Ви самі ж учора просили… ось книжку…

      – Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дівчина. – Чекайте, ось руки помию.

      Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.

      – У вас квіти, – сказав він, коли дівчина вернулась.

      – Атож, квіти! От із кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! – Льова був хоч і худий, зате довгий. – Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію – прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…

      – Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я… – ніяково забубонів Льова.

      – Знаю, що сама вам заборонила, – суворо спинила його дівчина. – Смішно було б, якби ви уривали зі своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!

      – Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…

      – Не виправдуйтесь!

      – І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… і не сучасно… Інша справа отакий кошик…

      – Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому інша справа?

СКАЧАТЬ