.
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу - страница 4
– Погода гарна… Але чому крик такий? – спитала Ліна.
– Це, бачите, товаришка Марта завжди гарячиться, коли про погоду… Застудитись, мабуть, боїться, – прикро мовив Ворожій. «Інтелігентка», – подумав він.
– А, он що!
Ліна, сумирна й негарна з себе дівчина, здивовано глянула на Марту й почала розкладати папери коло машинки. Ретельна в роботі до педантизму, надзвичайно стримана й тиха, вона тільки стукотом машинки зраджувала свою присутність у кімнаті. Взагалі режим у статчастині був вельми тихий і працьовитий, можна сказати винятковий для буйного трестівського життя. «Тихо, як у статистиці», – казали службовці. Спричинилась до цього, звісно, не Лінина вдача, а постать самого завідувача Безпалька, людини мовчущої і ділової. Він був із тих, кого слухаються мимоволі, без жодного примусу чи нагадування, тому й паливода Ворожій непомітно підкорився суворій атмосфері цього відділу. Всі знали, що, крім завідування статистикою, товариш Безпалько взагалі багато важить у трестівських справах завдяки великому економічному досвідові, і навіть дивувались, чому він не посяде якоїсь вищої, відповідальнішої посади. Але хто казав, що на перешкоді цьому стоїть його позапартійність, інші запевняли, що він трохи дивак і завзятий мисливець.
О десятій з половиною рівно він з’явився – високий, з великим чолом, із сивиною на скронях, колишній красун, зразковий представник чоловічої статі, і, коротко привітавшись до своїх трьох співробітників, мовчки взявся до праці.
Під час перерви, коли кожному принесено склянку чаю, Ліна підійшла до Марти й ніяково сказала:
– Товаришко Марто, в мене є до вас велике прохання… Чи не можете ви піти зо мною після перерви?.. Я в товариша Безпалька вже взяла дозвіл… на нас двох, – хутко додала вона.
– Де ж це йти?
– Бачите… Я хочу… Я маю записатися сьогодні в загсі… виходжу заміж. А загс о третій закривається, і коли ми підемо після праці, то спізнимось…
– Невже ви виходите заміж? – здивувалася Марта.
– Хіба це так дивно і… неможливо? – почервоніла Ліна. – Правда, я негарна, це знаю…
– Ні, ні, зовсім не тому, – відповіла Марта, хоч здивувалася вона здебільшого якраз «тому». – А просто дивно, що от бачиш людину місяць, два, три і нічого не помічаєш… А в людині тим часом щось важливе, відповідальне робиться. І коли дізнаєшся, то робиться дивно… Ні, я дуже рада, вітаю вас! Хто ж він, «обранець серця», «володар таємних дум»?
– Ну, що ви говорите! Це… життєва річ, та й годі. Ми давно вже збиралися, а тепер є змога: його батьки виїжджають, а нам лишають помешкання. Він служить, я служу, якось можна жити…
По дорозі до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життєвої події товаришчиної вона була абсолютно не причетна, а проте мусила відіграти в ній – як-не-як – почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов’язки старшої дружки, освячені колись пишними традиціями та обрядами. І, щоб схитнути відчуженість, Марта промовила:
СКАЧАТЬ