Камiнна душа. Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

      – Та ти збожеволіла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.

      – А коли образяться, то зайду.

      – Нікого не знаючи? І тебе ніхто не знає.

      – Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то мені зарахується за першу візиту.

      О. Василь лиш руками розводив.

      – Та що на тебе найшло? Чи об’їлася чого, чи як?

      Маруся здвигала плечима. Якась упертість заволоділа нею і просто хотілося поставити на своєму.

      – Хочу, та й більш нічого. Хочу на храм подивитися.

      – Та хіба ж у нас то вже й не храм? Або по сусідніх парафіях, з котрими жиємо?

      Маруся навіть не відповідала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара їмость прийде на поміч.

      Так і сталося: бабця уже говорила ласкаво синові:

      – Та поїдь уже, поїдь з нею. Що тобі? Подивися, яке ж воно молоденьке. Їй же розірватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.

      О. Василь висував останній аргумент:

      – А служба Божа? Таже і у мене неділя якась, не можу ж я кинути свої обов’язки та їхати світами для жінчиних примх.

      – А ти згодом трохи приїдеш. Ми поїдемо наперед, побудемо в церкві – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радості. А тут все сама та сама.

      – А що ж я їй – паничів зі Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?

      – Та й то би не завадило. Правда, Марусе? – жартувала стара їмость.

      О. Василь уже починав бурчати собі під ніс. Це було знаком, що подається.

      – Люди живуть ще й гірше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати Богові треба. Парохія не зла, їсти-пити є що і в чім сходити – якого ж їй ще, за перепрошенням, дідька треба?

      Але врешті збиралося й їхалося. Маруся скакала з радості, викликаючи остереження старої їмості. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було між чужі люди неабияк показатися.

      А в неділю з самого рання у Марусі був якийсь святочний настрій, котрий іще вдесятеро побільшився, як сіли нарешті на візок і поїхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося їй на очі: хмарці, рельєфові гілок на ясно-голубім небі, пишним картинам гірського життя.

      Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весінньому яскраво-зелене. Навіть небо набиралося зеленавих тонів – мов уся земля окуталася надією. А на тлі цього зеленого моря, мрійних контурів далеких верхів, мов рухливі чічки барвисті, посіялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в траві плаїчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко світяться черлені, переткані сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскраві, переблискують на сонці стародавніми прикрасами на головах дівчата, леґіники топірцями, а поважні ґазди сардаками пишними. Щось чарівне, до поеми фантастичної подібне, – і Маруся переповнялася почуттям безграничної радості.

      От і Яворів. От і церков яворівська. Доокола повно СКАЧАТЬ