Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      Не знала й сама. Знала тільки одне: коли б оце хтось сказав їй, що поверне прожиті роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось іноді важко, і незатишно, й голодно, й холодно… що б не чекало її попереду… вона нізащо не хотіла б повернутися до свого лихого заміжжя… до хутора… до Оксена…

      Нізащо!

      Тим більше не погодилася б, що життя починає поглядати прихильним оком і на неї. Може, не так уже й прихильно, але без отієї потайної підозри та настороженості, що доводили до відчаю.

      Не раз і не два просиналася колись серед ночі од власного стогону: снилося, що її виганяють з роботи. Як дочку попа, жінку куркуля. Що оті суворі інспекції, які наїжджали з району, врешті вирішили закрити перед нею шкільні двері.

      Що вона робитиме? Куди подасться з дітьми?

      І така безвихідь іноді огортала Тетяну такий чорний відчай, що вона не могла влежати в ліжкові: зводилася, йшла надвір і там уже давала волю сльозам. Заходила тільки подалі, аж за крайні хати, у поле, щоб ніхто не почув, брела по стерні, по ріллі, вже й сама не усвідомлюючи, що вона робить, і кричала. І степ, здавалося, німів од того плачу…

      Нічого не могла поробити з собою. Може, тому, що її вкінець підкосила мамина смерть.

      Мама помирала довго й важко: од раку. Лежала розбухла, набрякла, без кінця скаржилась:

      – Ой, доню, пече!

      Коли ж трохи легшало, просила Тетяну:

      – Моли, дочко, Бога, щоб прибрав мене швидше до себе…

      Тетяна молилася, гаряче й щиро. Коли б навіть до цього не вірила – молилася б все одно, аби лишень врятувати, позбавити маму од мук. Тричі на тиждень провідувала маму. Збиралася поспіхом одразу ж після уроків, показувала старшому, Андрійкові, де що стоїть, просила ще Данилівну приглянути за дітьми, і йшла у Хоролівку. Коли пощастить – хтось підвезе, а частіше на двох на своїх: двадцять кілометрів туди, двадцять назад. Вже на порозі, у дверях, бив її в серце материн наболілий голос

      – Ой, доню, пече!

      Наче мама вже й розучилася вимовляти інші слова. Яка не була втомлена – не дозволяла собі й присісти. Треба ж і прибрати, і наготувати їсти, і попрати білизну, бо мама все скаржиться, що липне до тіла. Не встигне й одіти, а вже й липне. І попросити сусідку, щоб завтра, коли Тетяни не буде, посиділа коло мами.

      Мати водила за нею жовтими очима й тихо стогнала. Вона вже не могла навіть дихнути без стогону, стогнала навіть вві сні, і той стогін переслідував Тетяну, коли вона його вже й не могла чути – по дорозі назад, у Тарасівку, навіть на уроках, у школі.

      Затримувалася коло матері до третьої ночі. Трохи здрімне – і в дорогу.

      – Ти вже, дочко, ідеш?

      – Треба йти, мамо, – намагалася бути якомога веселішою. – Після завтрього знову прийду.

      – Якби ж не так, доню, далеко!

      Назад СКАЧАТЬ