Название: Історія втраченої дитини
Автор: Элена Ферранте
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Современная зарубежная литература
Серия: Неаполітанський квартет
isbn: 9786171289581
isbn:
Атмосфера в домі моїх свекрів із кожним днем ставала більш напруженою. Ніно обривав телефон, я кидала слухавку або голосно з ним сварилася. Кілька разів телефонувала Ліла, запитувала, як справи. Я відповідала, що добре, дуже добре, як же ще, і клала слухавку. Я поводилася нестерпно, без причин кричала на Деде й Ельзу. Та особливо діставалося від мене Аделе. Одного ранку я дорікнула їй за те, що вона свого часу хотіла завадити виходу моєї книжки. Вона не заперечувала, сказала тільки:
– Хіба то книжка? Так, брошура.
На що я відповіла:
– Я хоч брошури пишу, а ти за все життя й того не написала! Не розумію, на чому тримається твій авторитет!
Вона образилася, пробурмотіла:
– Ти про мене нічого не знаєш!
Я ще й як знала, навіть більше, ніж вона собі уявляла! Того разу мені вдалося прикусити язика. Однак за кілька днів у мене сталася гаряча сварка з Ніно. Я, як навіжена, верещала у слухавку на діалекті, а коли свекруха зневажливо висловила своє незадоволення, відказала їй:
– Дай мені спокій, краще за собою дивися!
– Що ти маєш на увазі?
– Сама знаєш!
– Нічого я не знаю.
– П’єтро розповідав, що в тебе були коханці.
– У мене?!
– Авжеж, у тебе, і не треба вдавати святу! Я не цураюся своєї вини ні перед ким, навіть перед Деде й Ельзою, і ось тепер розплачуюся за наслідки своїх учинків. А ти дереш носа, а насправді – усього лише лицемірна міщанка, що ховає своє лайно під килимом.
Аделе зблідла, їй перехопило подих. Вона підвелася із заціпенілим виразом обличчя, підійшла до дверей зали і зачинила їх. Потім сказала тихо, майже пошепки, що я зла жінка, якій не зрозуміти, як це – кохати по-справжньому і відмовитися від коханої людини; що за моєю вдаваною симпатією і покірністю ховається вульгарна жага привласнити все навколо, і цю жагу не зможе приборкати ніяке навчання чи книжки. І додала насамкінець: «Щоб завтра ноги твоєї тут не було: їдь сама і забирай дітей. Шкода лише дівчаток, хтозна, може, якби вони виросли тут, то їм вдалося б не стати такими, як ти!»
Я промовчала, бо знала, що зайшла надто далеко. Мені хотілося вибачитися, але я цього не зробила. Наступного ранку Аделе наказала хатній робітниці допомогти мені зібрати валізи. «Я сама!» – вигукнула я і пішла, навіть не попрощавшись із Ґвідо, який сидів у своєму кабінеті. Удаючи, що нічого особливого не відбувається, уже за кілька годин я стояла на вокзалі з купою валіз і двома дітьми, які насторожено поглядали на мене, не знаючи, чого чекати.
Пам’ятаю свою втому, гамір центрального фоє вокзалу, залу очікування. Деде ображалася, що я постійно її підштовхувала: «Не штовхайся, не СКАЧАТЬ