Камінний хрест. Новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати – таки нічо не мож настарчити. Ходіть-ко трохи босі, та, може, вас борше повіхаплює.

      Сів коло стола.

      – Та, може би-с, дала ми що їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, що-м ще сегодні нічо у роті не мав.

      Митриха встала з припічка і подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.

      Митро лупив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.

      – Вже ти мене годуєш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого абощо… Тицьне тобі барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!

      – А що ж вона тобі, синку, зварить? Олію нема, муки нема, та що вона тобі зварить?

      – Ваше, мамо, говоренє скінчилоси. Сидіть собі на печі та кашляйте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіть собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаєте тої смерті, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», – а то все на мою голову…

      Баба хотіла заплакати, але закашлялася.

      – Бігме, оглухну, – казав Митро.

      – Мой, ти, шибенику, чого ти чіпаєшси грєдок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки…

      І почав бити хлопця.

      Діти заверещали, баба не переставала кашляти.

      – Та на цу хату птах би не сів, – говорив Митро.

      – Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони що винні, що чоботи здривіли?

      – Ти, суко, поналіплювала-с їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними? Я вас усіх поріжу…

      Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив із хати.

      – Аби я не діждав вертатиси до цеї хати, – сказав уже на порозі.

      – Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?.. – навздогін сказала йому жінка.

* * *

      Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.

      Баба на печі стогнала.

      – Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хаті. Боже, Боже, не тримай ні білше на світі, бо видиш, що нема як жити…

      Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д’ бабі. Тоді тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гирцювати по землі.

      Так голуби спускаються цілим стадом на тік. А як мужик рипне хатніми дверми то вони покидають зерно і, перепуджені, злітають під небо.

      Шкода

      У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими сивими очима. Ніздрі дрожали, шкіра морщилася – дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабістю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.

СКАЧАТЬ