І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      Умившись, витягла із глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне відро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в її горлі прохолодний струмочок, спадає веселим водограєм – розносить по всьому тілу лоскітливу бадьорість.

      У хаті вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотіли пересвідчитись, чи вона ще в них на місці, тато човгав з кімнати в кімнату, заклопотано допитувався:

      – Не бачили моєї ряси?.. А штанів?..

      Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, – не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.

      Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів – світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани – та й будь здоров!

      – Як же я тепер додому поїду! – бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.

      – Це він нас уже експропріювати почав… Хо-хо-хо!.. – реготалися батюшки.

      Сміятися й справді було з чого. Тато – худий та високий, самостійник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татові коліна, в поясі ж такі широкі, що вмістили б іще отаких трьох татів; ряса теліпається, як на городньому опудалі, показуючи вистромлені з рукавів татові руки.

      – А била б тебе сила Божа! – закляв свого колегу тато.

      Плюнув, схопив батіг, сів на возі, ні з ким не попрощавшись, смикнув за віжки – поїхали.

      Разом з татом Тетяна й дівер. Дівер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:

      – Скаржимось, що народ перестає вірити в Бога, слухати своїх отців духовних, впадає в єресь. Шукаємо тому десь причин і не хочемо самі до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництві, пиячимо, лаємося останніми словами, заздримо один одному, дбаємо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб іздерти з нещасного меншого брата останній пук шерсті, – який приклад подаємо ми пастві своїй?

      Худорляве аскетичне обличчя дівера дише осудом, гарні чорні очі, що полонили навіки Танину сестру, та й їй насиналися колись не одну ніч, повнилися болем. Тато, похитуючись у такт Васьчиній ході, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей із свого дівера.

      – Вчора перепилися, пересварилися – гидко було дивитись.

      І це – святі отці, служителі церкви, духовні наставники!.. Загине наша церква, загине… Своїми руками руйнуємо її. висмикуємо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то – рука дияволових слуг, тавруємо анафемою кожного, хто шукає своїх шляхів до Божого престолу…

      Всі оці слова навівають на Таню страх. Щось незрозуміле й тривожне, якась чорна безвихідь мариться їй, і вона лячно кутається у велику мамину хустку, вбирає голову в плечі.

      Але ранок такий, що отак довго сидіти не можна. Величним СКАЧАТЬ