Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський

Чтение книги онлайн.

      Візьми в мене царівночку,

      Будеш паном на всю Вкраїночку!»

      «Твоя, царю, віра проклятая,

      Твоя царівночка поганая!»

      Ой крикнув цар на свої гайдуки:

      «Візьміть Байду добре в руки,

      Візьміть Байду, ізв’яжіте,

      На гак ребром зачепіте!»

      Ой висить Байда та й не день, не два…

      Хоча слова пісні не дуже сподобалися Кішці, його думки майже повністю полинули в спогади про Байду. Після спогадів прийшли слова: «Хто буде боронити Україну від ворогів? Що тепер буде з козаками? Невже більше ніхто не збудує нової Січі?» – раз за разом запитував себе Самійло, та відповіді не знаходив. «Якщо козацьке військо знову не повстане, кляті нехристи спопелять наші землі, виріжуть старих та дітей, а решту поженуть, як худобу, в неволю».

      Як тільки Кошич узявся за руків’я зброї і трохи вийняв лезо з піхов, нові думки затопили душу козака, мов морські хвилі в бурю. «Ми самі викуємо свою долю. Козаки повинні вибрати собі нового ватага, нового гетьмана. Ми можемо власними руками збудувати Нову Січ!» – Від цієї простої думки в Кошича перехопило дух.

      Раптово Кішка відчув, як чиясь рука стиснула його плече, мов сталевими лещатами. Козак повернув голову й побачив давнього знайомого Івана Підкову.

      Іван від часів крижаної битви майже не змінився, був таким же смаглявим, з буйною чуприною, світло-карі очі так само безстрашно дивилися на світ, як і колись. Поряд із Підковою стояв вузьколиций чолов’яга з тонкими вусами, чорняве волосся незнайомця доходило до плечей.

      – Вітаю тебе, Іване! Я думав, ти зараз на Поділлі, – мовив Самійло.

      Козаки міцно потиснули один одному руки.

      – Я радий вас усіх бачити, Самійле, Марку, Семене. Оце вчора приїхав на ярмарок, – Іван Підкова махнув долонею. – Шкода тільки, що нема вже нашого гетьмана Байди. Кляті нехристи його вбили. Ходімо, побалакаємо, щоб не заважати кобзареві, добре він співає, але слова його пісні мені не подобаються. Дмитро майже не пив хмільних напоїв, а в цій пісні він – наче якийсь п’яниця.

      Козаки гуртом відійшли вбік і стали біля чийогось воза.

      – Мені також слова пісні не до вподоби, можна було й краще скласти, – докинув Рудий.

      – От я дурень! – широко всміхнувся Іван Підкова. – Забув вас познайомити зі своїм побратимом. Іван повернувся до вузьколицього. – Це Яків Шах, мій найліпший товариш, своєю шаблюкою він може за два удари з голови волосся зняти.