Нова стара баба. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зачіску-корону – вкладені дві коси, або робила низький кінський хвіст. У неї було дві сукні, одна з них парадна, бо невизначеного, але світлого кольору. Зазвичай вона носила довгу, схожу на циганську, спідницю та об’ємні блузки, й замотувалася в яскраву шаль. Ще у неї був справжній джинсовий костюм, у котрий вона влазила, коли «крутилася». Хоча ми дарували їй парфуми, Зойка користувалася дорогими чоловічими одеколонами. Якось я запитала, навіщо вона те робить, і вона відповіла: «От серьёзной торгашки должно пахнуть мужиком! Уроды тогда знают, за мною – сила».

      Звичайно, що в Зойки також були свої слабкості: ковбаса-сервілат, «Ризький бальзам», ніжна печінка, шоколад із п’янкими вишнями, яскраві шалі, гарна порцеляна, статуетки балеринок (по можливості, вона їх колекціонувала) та кришталеві келихи під шампанське.

      У цей період Зойка нарешті познайомила мене зі своїм другом, котрого вона нарекла «Мой печёночный дружок». Він звався Наумом Львовичем, був ювеліром, зустрілися вони біля службового входу одного зі столичних гастрономів, де кожний отримав пакунок із печінкою. Два печінкових ласуна обмінялися рецептами, Наум Львович умовив Зойку скуштувати гусячу печінку, що вона нею раніше нехтувала.

* * *

      Непотріб з’явився у житті Наталі після того, як вона закінчувала навчання та підробляла екскурсоводом. Він був у складі московської делегації діячів театру та кіно, котрим Наталя показувала Київ. До іноземців її поки не підпускали, однак обіцяли, що влітку дадуть потренуватися десь у російській провінції (мабуть, в УРСР тренуватися деінде, окрім Києва, не було потреби, «та й на що тут дивитися», мене ж завжди трусило від подібного ставлення).

      У Непотреба, звісно, були і є ім’я та прізвище, але я озвучувати це не хочу, щоб не каламутити водяників.

      Кожен робочий день сприймався Наталею як «проявочний». Так вона це називала. Вона дуже хотіла, щоб усі побачили кращі якості, котрі щоразу проявляються, оновлюють її, роблять яскравішою. Вона була вдягнена в пошиту на замовлення сукню – синій шовк рясно вкритий білими, бузковими та рожевими пелюстками ніжних кримських троянд. Тканину Зойці дістав Наум Львович.

      Того ж самого травневого дня Зойка та Наум Львович святкували день народження ювеліра, катеркували (Наум Львович любив вигадувати словесні новотвори). Вони пливли Дніпром до Канева. Весь час для парочки грав на скрипці студент консерваторії, у Наума Львовича було багато знайомих студентів-музик, яких він називав «мої консерванти». Студент навіть зіграв «сибірський вальсок», чим розчулив Зойку майже до сліз.

      Непотріб служив сценаристом на кіностудії імені Довженка. Хоча у штаті, як виявилося, не значився – «хотів залишатися вільним». Саме так, і бажано за чужий рахунок та завдячуючи чужій кабалі. Худий, чорнявий та засмаглий, він нагадував мені хорта. Оксамитові очі, вологі губи. Йому було двадцять вісім років, і він завжди переймався амбітними планами, постійно чекав на дзвінки з Москви, пив, курив та любив гучні компанії. Навіть моє природне миролюбство мене зрадило, коли Наталя привела цей Непотріб до нас у дім. За СКАЧАТЬ