Лазарит. Симона Вилар

Чтение книги онлайн.

      – Кому потрібен носильник? Погляньте лишень, які м’язи, які плечі!

      – Підкую коня! Підкую коня!

      – Агов, погоничу! Прибери своїх двогорбих з дороги! Через цих смердючих тварюк не може проїхати шляхетний пан!

      Останню репліку було звернено до погонича в засмальцьованій чалмі, який легковажно кейфував простісінько в куряві, притулившись до прикритого попоною обдертого боку верблюда, що дрімав. Погонич ледь звівся, спроквола оглянув вулицю й обурено заволав:

      – Відколи це мерзенний єврейський пес перетворився на шляхетного пана?

      Тієї ж миті довгий сирицевий батіг розсік повітря й обкрутився навколо худезної шиї лежня, залишаючи кривавий рубець. Погонич відчайдушно заверещав.

      – Геть з дороги, немитий шакале! – проревів рудий Ейрік, змотуючи батіг з уплетеними в нього свинцевими кульками. – Геть, поки я не здер із тебе решту шкіри через твій брудний язик, яким ти оскверняєш ім’я мого лицаря!

      Лише зараз погонич збагнув свою помилку: праворуч від молодого купця-єврея сидів на своєму високому коні лицар-госпітальєр. Обличчя мав холодне й відчужене, мовби геть нічого не відбувалося. Ось чому так розгнівався цей зброєносець – здоровецький варанг у шкіряних обладунках і круглому шоломі, з-під якого стирчали вогняні пасма.

      – Даруйте, високородний і шляхетний пане! – заскиглив погонич, поспіхом відповзаючи до своїх верблюдів. – Присягаюся бородою Пророка, мені очі зрадили. Це ті всюдисущі євреї винні, немає на них ради…

      Поважний госпітальєр, убраний у чорну коту[51] з білим хрестом, тим часом проїхав повз, перемовляючись про щось із молодим євреєм. Погонич негайно замовк, а коли вершники від’їхали на безпечну відстань, оскаженіло плюнув на землю.

      – Кляті кафіри[52] геть позбулися сорому і за гроші готові прислужувати єврейським псам! Як же ж це так – адже вони торочать, що це саме євреї замордували їхнього брехливого бога? Нехай відведуть дванадцять грізних вартових – і тих, й інших у найстрашніші безодні пекла!

      Мандрівники не чули його злостивого буркотіння: вони вже в’їжджали в широкі ворота караван-сараю. Це була двоповерхова будівля, що оточувала просторе прямокутне подвір’я, куди виходила двоярусна галерея з арковими склепіннями. На горішній ярус виходили кімнати для багатіших пожильців, а нижні приміщення призначалися для простих мандрівників, а також склади, конюшня, приміщення для в’ючних верблюдів та віслюків. У центрі подвір’я була невелика квадратна водойма, звідки слуги набирали воду для кухні й наповнювали кам’яні ночви, з яких напували тварин.

      Йосип, котрий стремено в стремено їхав із Мартіном, перший помітив Сабіра, що сходив із горішнього ярусу галереї. Сарацин завчасно поселився в караван-сараї, щоб замовити кімнати для сина Ашера бен Соломона та удаваного госпітальєра. Сабір був в одязі простого слуги-провідника: однотонний халат на гамбезоніСКАЧАТЬ