Кола на воді. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

      – Отож, отож… божевільня. До речі… Іра ще в лікарні? Сподіваюсь, їй краще?

      Анатолій зазирнув у прищурені очі сусідки й відсахнувся – бр-р-р.

      – Краще, але потрібен час.

      – Так-так, час лікує, от і вона… отямиться.

      – Вибачте, мені пора.

      – Отож, справи – клопоти… Ви тримайтесь, тримайтесь. Передавайте привіт Ірочці.

      Анатолій роздратовано вскочив до машини й довго м’яв цигарку між пальцями, намагаючись загасити відчуття огиди й дешевої гри. Ірочці. Та вам було б про що позойкати на вечірній прогулянці, а решта – мильна булька. Армагедон і є, той самий. Ірочці… Іра. Точно, вона має знати адресу Віки, стовідсотково знає.

      Місто тануло й розтікалось між пальцями, а він довго не міг збагнути, що в ньому не так. Їхав до лікарні й весь час озирався. Спустошене… Чи німе? Хоча ні, воно продовжує рухатись, наповнюючи бетонне єство звуками: гулом двигунів, гудками, сигналами, голосами. Анатолій звик до цієї симфонії настільки, що вже перестав помічати, як не помічають, наприклад, дихання людини поруч – правда, доти, доки це дихання є. Після першого дитячого майданчика він усе зрозумів й від несподіванки натиснув на гальма, від чого авто розвернуло й ледь не занесло. У піску гралося всього-на-всього дві дитини. Лише дві, та й то – на обличчі батьків, котрі стояли за крок, кожен м’яз сповіщав: «Треба тікати». Серце стислося, як равлик, вражене побаченим, а потім забилося часто-часто. Виявляється, місто, в якому бракує дитячого сміху, одразу ж стає німим. Оговтувався довго й навіщось затуляв вуха. Може, тому, що не хотів чути нової тиші?

      Але вона була скрізь і щонайстрашніше – у ньому.

      Лише біля лікарні Анатолій згадав про передачу й зітхнув (ну не йти ж до колишньої з пустими руками: все-таки лікарня, не годиться), вийшов і пройшовся вздовж алейки, де на зацілованих сонцем тротуарах стояли лотки з дарами червневого літа, а потім якось випадково наштовхнувся на стареньку з двома кошиками.

      – У мене, синочку, своє, домашнє. Ось цими руками вирощене. Дивись, огірочки – аж солодкі, пахнуть! І полуничка перша, красуня. Як вона у спеку й налилася так? Бери, не пошкодуєш.

      Анатолій відклав кілька огірків, а потім перевів погляд на стиглу красуню. Пахне як. Чоловік примружив очі від задоволення, і чомусь одразу ж пригадалось, як Іринка, будучи вагітною, з’їдала по кілограму цього ягідного дива за раз.

      – Зважте й полуниці, було б тільки в чому її вимити… там.

      Старенька завмерла, а потім подивилась так сонячно:

      – На передачу купуєш? Бачу-бачу, в лікарню. На, сину, а гроші свої назад забери. Не треба.

      – Та ви що! У мене є, чим заплатити, я… я можу ці кошики оптом придбати.

      – Можеш, можеш. А серце людське купиш? Я ж від щирого серця. Візьми. У мене дочка, коли третю поспіль дитину втратила, так і не виносивши, нічого не хотіла, жити не хотіла, СКАЧАТЬ