Краса, що не рятує. Павліна Пулу

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сфотографуй. – І вже знову до них, наче по секрету: – Я його привела, бо думаю, у нас жодної картки разом, а треба ж мати пам’ятку, мало там що зі мною станеться, то я вирішила, що нехай прийде і зніме. Спершу вас трьох, потім Верону з доктором Бау, а потім нас із Толічкою…

      На фотографії – двоє чоловіків: щасливий від можливості торкатися до пишного жіночого тіла, виструнчений, зібраний та поважний доктор Бау і знудьгований сутулуватий Толічка, що з’їхав униз, як торба з борошном, – лисина виблискує, чоло наморщене, він наче ухиляється від дружини, опершись на бильце канапи. А посередині, звабливо вигнувшись, щоб її великі груди здавались іще більшими, сидить Верона. Вона вагітна, та жоден із чоловіків про це не знає. Навіть доктор Бау – їхній сімейний лікар.

      Жінка, яка не плаче

      Чому героїня неодмінно має бути позитивна, думала Надька. Чому обов’язково скромна, а як хвалькувата, тоді що? Чому – працьовита, якщо увесь прогрес створюють ліниві? Чому обов’язково любити Другу Світову, як найніжнішого коханця, і світу божого не бачити поза тією перемогою, яку Надька ненавиділа, бо чого вона має обожнювати часи, коли її мало не вбили, і ту владу, яка погнала її в шахту? Надька не була працьовита, бо люто ненавиділа шахту, на якій колись довелося кайлувати, і якби її знову хтось надумав туди загнати, вона воліла би померти. Чесно, смерть краща за таке життя. Надька не була скромною, бо що означає бути скромною? Вмирати треба від скромності чи як? Чи чекати – скромно! – поки її зґвалтують або вб’ють? Поки жива, треба все брати в свої руки і йти напролом. До біса скромність. Бо якби вона весь час канючила – мої ж ви солоденькі, сю-сю-сю, мої ж ви наймиліші, сю-сю-сю, – то всі солоденькі й наймиліші з голоду повмирали б чи просто вимерзли. Але ж ні. Не канючила. У той час, коли добрі родичі канючили, страждали, пили підсолену воду і були трудолюбиві – ох, уже ця підсолена вода, яка була їм у Сибіру за харч, Надька її на все життя напилася! – вона працювала, злилась, і пух сипався з усіх цих добреньких і солоденьких, аж поки солона вода раз і назавжди опинилася в минулому. Звісно, про свої погляди на життя вона мовчала, мов риба, – вона ж не курка дурноверха, щоб людям довіряти. А тепер ось її чоловік, Толічка, закидає, що вона не позитивний персонаж із радянського кіно. «Скільки тих доріг у світі – ходити не переходити», – намагається Надька абстрагуватися від його голосу. А голос каже:

      – Ти зрозумій, Надюсю, я втомився від твоїх постійних вистав, від цього вічного протиприродного цирку, коли ошаліла розмальована самка женеться за зграєю самців. Мені здається, що ось уже двадцять років я несу на спині важелезний тягар, який зветься дружиною. І той тягар дедалі важчає і важчає. Може, пора його скинути?

      Толічка сидить на краю ліжка, у якому лежить Надька – без помади і пудри, без панчіх, у самій лише комбінації, – і її нога плавно розхитується, і ніжно заклично тремтить м’яке сальце на внутрішній частині стегна…

      – Вгамуйся, старий. Хто сказав, що дружина-красуня СКАЧАТЬ